Замах на бродягу - Жорж Сіменон
— Повторіть, що ви мені оце розказали, Фарано…
— Еміль Буле зник, — мовив той з виразним італійським акцентом.
— Коли? — запитав Люка.
— Очевидно, минулої ночі… Точно ніхто не знає.
Він шанобливо глянув на комісара і дістав із кишені золотий портсигар.
— Дозвольте?
— Будь ласка…
— Ви його знаєте, патроне, — вставив Люка. — Такий собі невеличкий на зріст чоловічок… Він приїхав сюди із Гавра чотири чи п'ять років тому…
— Сім років, — зауважив італієць.
— Ну, сім… Тоді він одразу купив «Лотос» — кабаре на вулиці Пігаль… Тепер їх у нього аж чотири…
Мегре ніяк не міг збагнути, на якого біса Люка намагається втягти його в цю історію. Відколи він керував бригадою карного розшуку, комісар рідко стикався з паризьким демімондом, хоча раніше добре знав багатьох людей цієї верстви. Певна річ, Мегре пам'ятав кількох монмартрських верховод, але із старшого покоління. Та ось уже два роки він не переступав порога нічного кабаре. А в Парижі ніщо не змінюється так швидко, як цей напівсвіт.
— Я от думаю, — додав Люка, — чи не має це стосунку до справи Мацотті…
А! Тепер він починав розуміти. Місяць тому, десь у першій половині травня, вони вже сушили собі голови над цією справою. Мацотті було вбито о третій годині ночі, коли він виходив із бару на вулиці Фонтен.
— Певно, зведення рахунків, — сказав тоді комісар, передаючи Люка рапорт префекта дев'ятої округи. — Зроби, що зможеш…
Незважаючи на своє італійське прізвище, Мацотті був корсіканцем, який уперше дебютував на Лазурному березі, а потім перекочував до Парижа на чолі невеликої банди.
— Мій свояк не вбивав Мацотті, — переконано мовив Фарано. — Адже ви добре знаєте, месьє Люка, що він нездатний на такі речі… Ви ж самі двічі його допитували…
— У вбивстві я його ніколи не звинувачував, — зауважив інспектор. — А допитував як і всіх, хто свого часу потерпів від нальотів Мацотті… Таких було чимало…
І, звертаючись до Мегре, він додав:
— Сьогодні об одинадцятій він мав бути в управлінні… Я вже думав, що він не дістав моєї повістки.
— А він часом не підночовує на стороні? — простодушно запитав комісар.
— Еміль? Що ви, пане комісар?!. Видно, ви його не знаєте… Еміль чудовий сім'янин і любить мою сестру…
Він ніколи не повертався додому пізніше, як о четвертій годині ранку…
— А минулої ночі він взагалі не повернувся? Так?..
— Еге ж…
— А де були ви?
— В «Парі-стрипі»… Ми зачинили лише о п'ятій… Зараз сезон у розпалі, в Парижі повно туристів… Я вже підраховував виторг, як раптом подзвонила Марина і запитала, чи я часом не бачив Еміля… Марина — це моя сестра… А Еміля я не бачив звечора… Він рідко спускався на Єлисейські поля…
— А де розташовані інші кабаре?
— Всі на Монмартрі, за кількасот метрів одне від одного… Це його ідея — і дуже вдала… Коли кабаре поряд, актори можуть швидко переходити з одного до другого, не марнуючи часу на переїзди… А це для нас велике заощадження… Можете собі уявити, як це зручно — «Лотос» розташований на вулиці Пігаль, «Блакитний поїзд» поряд, за два кроки, на вулиці Віктора Массе, а «Святий апостол» трохи нижче, на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт… Еміль довго вагався, перш ніж відкрити кабаре в іншому районі… А коли відкрив, то все одно особисто ним не займався і доручив це мені…
— Отже, ваша сестра подзвонила вам десь після п'ятої години?
— Так… Вона звикла прокидатися в цей час…
— І що ви зробили після розмови з нею?
— Я відразу подзвонив до «Лотоса», і мені відповіли, то його там востаннє бачили об одинадцятій годині вечора… Пізніше він був у «Блакитному поїзді», але касирка не пам'ятає, коли саме. А до «Святого апостола» я не зміг додзвонитися — там уже було зачинено…
— Як ви гадаєте, минулого вечора у вашого свояка не було ніяких побачень?
— Та ні… Це був дуже скромний врівноважений чоловік… Весь свій вільний час він проводив удома. Як правило, по обіді…
— Де він живе?
— На вулиці Віктора Массе…
— В тому будинку, де «Блакитний поїзд»?
— Ні, за три будинки від нього… Отже, після обіду він одразу ішов до «Лотоса», щоб простежити за готуваннями до вечора. Це в нього найбільше кабаре, і він порядкував там особисто… Потім навідувався до «Святого апостола» на якихось десять-п'ятнадцять хвилин, далі — до «Блакитного поїзда»… І так за вечір встигав заглянути кілька разів… У нього було хазяйське око… Він устигав за всім доглянути…
— Він ходив у смокінгу?
— Ні, на ньому був звичайний темно-синій костюм, куплений у крамниці… Він недуже дбав про свою зовнішність…
— Чому говорите про нього в минулому часі?
— Бо з ним неодмінно щось скоїлось…
За сусідніми столами люди вже починали обідати, і Мегре мимоволі кинув кілька скісних поглядів на їхні тарілки та графини з вином, його склянка вже спорожніла, але замовити другу поки що було якось совісно.
— А що ви зробили далі?
— Я пішов спати, попросивши сестру подзвонити мені знову, якщо він до ранку не з'явиться…
— І вона вам подзвонила?
— Коло восьмої години…
— Де ви проживаєте?
— На вулиці Понтьє.
— Ви одружені?
— Так… Моя дружина теж італійка… Цілий ранок я обдзвонював службовців… Я хотів дізнатися, де і хто саме бачив його останнім… Це не так легко… Звечора всі кабаре переповнені, і в кожного до біса роботи… До того ж Еміль був не дуже примітний… невисокий, худий. Іноді він цілими годинами стояв на порозі поряд з кликуном, і відвідувачі навіть не здогадувалися, що це хазяїн.
Люка ствердно кивав
