Українська література » » Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

---
Читаємо онлайн Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
з кафе. – Усе б нічого, якби не демонічність Термінатора. Не подобається він мені. Тепер остаточно.

– Можна подумати, Алекс тобі подобається, – штрикнув донкор.

– Дуже смішно, – показав, що вміє гніватись, професор. – І зустріч ця мені теж не подобається.

– Добре, – кивнув Ігор, – спробую пробити Алекса, раз і цей персонаж тобі не до шмиги. Гм… Гомосятини нам тут ще бракувало. До виколотих очей.

– А Термінатор не звернув на слизьку доріжку? – припустив «страшне» Лисиця. – Він же наче одружений був? Чи розчарувався в жінках?

– Не думаю. Туса давно б гула. Такі звістки довго не залежуються. Ні. Думаю, ні.

– І не западло йому тут зустрічатися?

– Чому? Нормальна тема. Менше шансів знайомим на очі потрапити. Ну, от лише крім тебе. Хто ж знав, що пана журналіста аж сюди занесе?

– Майже логічно. Хоча хавчик тут нормальний. Порівняно.

– Опа! – видав Марченко, подавшись назад.

Лисиця автоматично глянув на вихід. І побачив старого знайомого. Термінатор озирнувся туди-сюди й потихеньку подався. Трохи накульгуючи на праву ногу.

– Причепити б «хвоста», – плямкнув Богдан.

– Еге ж, – розчаровано похитав головою донкор. – Та де ж його взяти? Попалимось.

– Та вже ж попалились, – сказав майже приречено професор. – Він мене бачив.

– Та й мене одразу розкусить, – повідомив, ніби боячись недовіри, Марченко.

– А машину твою знає?

– Думаю, ні. Але як же машиною? Кудись заверне – і гудбай, май лав.

– А давай так: зараз потихеньку на машині, а далі – я вже пішки.

– Так він же тебе засік.

– А я шифруватимусь.

– Забудь. Нічого не вийде.

– Знайдеться дуже багато людей, які захочуть обламати крила твоїй мрії. Не дай їм цього зробити – і ти дізнаєшся, що таке щастя.

– Ого! – присвиснув донкор. – Хто такого навернув?

– Та… я… колись… Було…

– Круто.

– Круто буде, коли вбивцю Кречета упакують на довічне.

– Нікуди не дінеться.

– Гаразд. Подалися.

– Ну, дивись. Якщо віриш у цю безнадійність.

– «Справа без віри мертва».

– Це теж ти?

– Та ні. Це задовго до мене. Перефразовую мудрих.

– Теж треба вміти.

– Та вмію ж… То що? Подалися?

– Угу.

Марченко запустив двигун і помаленьку рушив, пропустивши фіолетову «Хонду Акорд». Увімкнув аварійку. У салоні почало ритмічно клацати й синхронно заморгала кнопка з червоним трикутником. Нехай усі думають, що з машиною проблеми. Нормальна легенда. Тепер можна повзти. Добре, що вікна в машині затоновані.

Термінатор і далі йшов поволі, байдужий до всього світу. Про щось розмірковував чи мовчки ніс недобрі спогади після рандеву з Алексом? Хтозна. Але запитувати зараз Богдан би не наважився.

До речі – дивно, чому це його не забрала машина? Стопудово має водія. З його прибутками та – особливо – фізичними вадами це без варіантів. Розвіятися вирішив? Може бути. Піші прогулянки містом – насолода. Якщо це місто любиш. Лисиця знав по собі. Завжди радів такому шансу. Коли міряв неспішними кроками Грушевського, Володимирську чи Прорізну. А хіба «об’єкт» не має на це права?

«Син Неба» тим часом зустрів, судячи з усього, знайому. Невисока худорлява дівчина в різнокольорових панчохах з яскравими салатовими шнурками в червоних кросах сама зупинила чоловіка, коротко нагадала про спільних приятелів чи де, коли і в якій компанії познайомились. Той упізнав. Чи вдав, що згадав стильну мадемуазель. Але зіграв непогано. Показав, що безмежно радий здибанці. Це, безумовно, лестило юній стилязі. Вона почала активно і в ролях розповідати, очевидно, найкраще з того, що з нею відбулося після їхньої останньої зустрічі. Термінатор показував, що це йому цікаво. І дівчина охоче «запалювала» нові епізоди. Вона, схоже, запаслася часом життів на два. Та «імператорові “Червоного дракона”» з цим пощастило менше. Бо він показав лівою рукою на правій місце, де мав би бути годинник, і розвів руками. Жести зрозуміло пояснили, що вуличне лицедійство час закінчувати. Дівчина здулася, ураганна енергія враз вивітрилася. Та все ж вона поцілувала чоловіка в щоку, а потім почимчикувала далі. З думками про чергову тусу…

Термінатор ішов упевнено. Інколи задивлявся у вітрини (чи на себе в них?), інколи піднімав очі на будинки обабіч дороги, якою за ним слідом, клацаючи аварійкою, повзла срібляста «лачетті». Ніби не відчував за спиною жодних докорів сумління. Бо був народженим сьогодні. І душа в нього – tabula rasa[80]. Гм… Але ж це неможливо. Чи… тільки не для нього?

Зупинився біля кіоску «Три Ведмеді» й купив шоколадне морозиво на паличці. Права рука потримала. Ліва видовбала з упаковки. Почав їсти. І знову пішов.

Лисиця облизнувся. Сам би не відмовився. Але службою зараз не передбачено. Навіть – заборонено. Дивись за «клієнтом». А хочеться ж!

– Ти німба у нього не бачиш? – запитав Марченко, ледь не скреготнувши зубами.

– Наче ні.

– Скоро з’явиться.

– Не думаю. Якби ж із Алексом не зустрічався.

– А… Тоді так.

А Термінатор і далі перетворювався на святого. Чи янгола. І ось-ось точно з’явиться німб. Або виростуть крила. Бо вулицею повільно йшло чисте і світле створіння. Яке бажало добра всьому світу. Збоку все мало саме такий вигляд.

Термінатор уже майже доїв морозиво. Зупинився біля дошки з афішами. Пробігся очима. Уважно почав удивлятися в оголошення про гастролі мандрівної трупи «CIRCUS SALUTATIS».

«Бовдур! – гаркнув на себе професор. – Слава тобі, Господи! Добре, хоч цей китайоза підказав. Бо голова зовсім дірява стала. Олена ж про що просила? Віслюк! Записуй, раз макітра тече».

Він і справді дістав блокнот і великими, майже такими, як на афіші, літерами вивів наступний пункт свого роману з Оленою. Гм… Слово «роман» вискочило саме. Значить, підсвідомість усе це вже так «покваліфікувала». Розумна, гадюка…

Ігор покосився й усміхнувся. Профі! Учіться, як треба працювати. Ніщо повз увагу не прошмигне. Кожна деталь – до блокнотика.

Термінатор закінчив з морозивом, викинув упаковку з паличкою до урни, ще раз глянув на афішу й подався далі.

Пройшов так же поволі ще кілька метрів, а потім завернув до арки.

– Усе, – різко видихнув Лисиця й почав збиратися. – Лафа закінчилася. Раптом що – набиратиму. Тримай мобілу перед очима.

– Успіху! – кинув йому вслід донкор.

Богдан проворно вислизнув із салону і теж подався в арку.

Марченко провів поглядом, почекав, поки слідопит зникне з очей, дістав телефон і набрав:

– Він ще на місці? Чудово. Ще скільки буде? З годину? Дякую! – Швидко скинув і став напружено чекати.

Арка висока й довга, з відчиненими металевими ворітьми. Посередині склепіння – лев’яча голова. Обабіч – масивні металеві двері зі скляними вставками у верхній частині. Між подвійним склом – мереживні ґрати. Впірнув у прохід. Стіни давно нефарбовані. Густо вкриті вуличним графіті невизнаних талантів. Війнуло вогкістю. І запахом недонесеного до нужника.

Доторкнувся до сумки. «Шмайсер» відповів твердістю. Не сам.

Біля виходу з арки зменшив швидкість. Невідомо, що там. Але зброю не витягував. Ситуація непроста, але не критична. Поки будемо так.

До двору заходив уже зовсім обережно. Нишпорив поглядом по всьому, що відкривалося очам. Двір, схоже, «глухий». Нарахував чотири під’їзди з однаковими металевими дверима. Ліворуч – дитячий майданчик: дві гойдалки, гірка із жолобом для спускання, вимощений шинами зелений крокодил, іграшковий будиночок, три «мухомори». Все оточене порожніми різнокольоровими лавочками зі спинками. Далі – три металеві гаражі. Один перекошений, із драним дахом. Біля нього – укритий мохом іржавий «Москвич-412» із вибитими фарами. Гм… Наче виколоті очі… Одразу згадав про Кречета. Перед очима – знову жахлива картина із закривавленими вирвами під лобом… Хто? Навіщо? За що? Ці питання й далі залишалися без відповідей. І Богдан відчував у цьому й свою провину. Хоча, може, це й не зовсім справедливо. Але… Твердо рушив далі. Зупинятися – не в його правилах. Ні буквально. Ні – фігурально.

За «москвичем» – у ряд – п’ять завмерлих автівок (сріблястий «Хюндай Соната», жовтий «Сеат Леон», брудно-червоні «жигулі-четвірка», чорний «Рено-19», білий з іржавими плямами «ФІАТ Реґата»). Правіше – баскетбольний майданчик, обгороджений дірявою сіткою. І «Владімірскій централ» із прочиненого вікна. Неголосно, слава Богу.

«Ну, і де ж

Відгуки про книгу Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: