Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Прозорі двері дзенькнули – й опинився на підступній території. Враз почала чаклувати зваблива магія. Обплутувала зовні. Намагалася ввійти в єство. Роззирнувся. Сильно! Царська краса довкруг. Грошей убухали чималенько. Все блищить. Сяє. Переливається. І шепоче скрадливо: «Діставай лопатника[70]… Залишай капусту[71]… Січеш, яка тут тобі респектуха?..[72] Усе тільки для тебе… Бери…»
Лисиця відчував, що треба пручатися. Не давати магії потрапити в тіло. Заволодіти ним. Далі – мозком. А потім – і гаманцем. Але розумів, що зробити це майже неможливо. Потужна сила тиснула з усіх боків. Невідомі механізми плодили вбивчу енергетику та вживлювали її у професора. Щоб «просто людина» перетворювалася на «людину слухняну». Тобто – покупця.
Посунув уперед. Але крамольна думка не давала спокою. А чи не може бути цей магазин черговою банальною «пральнею»? Де просто відмиваються гроші. Бо навряд чи за виставлені тут цяцьки наторгуєш на всю цю пишноту. Та ще й на «бентлі» чи «каєна». На яких точно вишивають законні хазяїни цього блиску. І до ворожки ходити не треба.
За прилавком привітна «прикажчиця». Невисока струнка брюнетка з короткою зачіскою. Приблизно принцеса. Привіталася. Засвітила привабливу усмішку. Почала притягувати. «Відьма на приробітку».
Лисиця теж привітався.
– Вибачте нескромність чужинця, – почав грайливо він, – а чому магазин так смішно називається?
– Нічого смішного, – відповіла дівчина, намагаючись бути серйозною, – ми вже звикли. Просто від Абрамян і Зінченко. Хазяїв наших. Але назва шикарна. І через це багато покупців. Практично завжди. І виторг непоганий.
– І зараз? – обвів демонстративно поглядом порожню залу.
– Зараз ще рано, – почала гідно захищатися «приблизно принцеса». – Скоро підуть. Графік знаємо.
– То я – перший?
– Угу.
– Класно. Хоч тут.
– На комплімент нариваєтесь?
– Ну, не на ляпас же, – грайливо сказав Богдан. – Хоча… Така симпатична долонька…
– А ви хитрий, – просвердлила професора поглядом.
– Це точно, – підморгнув він. – Просто моє прізвище – Лисиця. Може, й хотів би бути інакшим, але воно не дозволяє.
– Ага, – закивала, усміхаючись, дівчина. – Так я й повірила.
Богдан поліз до сумки й дістав паспорта.
– Будь ласка! – розгорнув маленький альбом із двома фотографіями. – Він.
Дівчина придивилася. Перестрибнула поглядом на оригінал. Потім знову на фото. Гм… Крити нічим.
– До речі, – повів далі награно-діловим тоном, – десята сторінка[73] не заповнена. – І для наочності перегорнув. – Ось.
– Зате в мене вже зіпсована.
– Шкода.
– Чому?
– Поневолення.
– Зате солодке.
– Це нічого не змінює.
– Кому як.
– Правда, – покивав сумно Богдан. – Кому як… Мені саме так. Більше подобається порожня.
– Faber est suae quisque fortunae[74]…
Лисицю розірвало на вузенькі клаптики. Як??? Тут! У такому магазині!
– А звідки ви знаєте цей вислів? – поцікавився здивовано.
– В універі латину вчила.
– У медичному?
– На юрфаці.
– А тут же ніби не адвокатська контора?
– У житті по-всякому буває. І – хочеш чи не хочеш – витанцьовуюєш під його дудку.
– Це точно, – видихнув розслаблено професор. – І грає воно на ній, немов досвідчений факір. Змушує звиватися коброю. І ти вигинаєшся. Жити ж хочеться. Та й треба…
– Правильно ви сказали, – покивала магазинна господиня. – Будеш коброю – виживеш. А ні… Що ж… До сліз твоїх діла нікому немає. І не тільки Москві. Хоч океан їх вилий. Пофіг.
– А ви розумна.
– Мені більше сподобалося б – красива.
– Жертва обов’язкова? Не можна «два в одному»?
– А це нікому не потрібно.
– Тобто?
– Жінці достатньо краси. І – життя вдалося. Якщо вдало вийти заміж.
– У вас так?
– Майже, – опустила сумні очі.
– Це чудово, – підбадьорив Лисиця. – Ще трошки – і буде без «майже». Ось побачите.
Дівчина закивала. Але віри в тому небагато.
– А що тут у вас цікавого? – переніс погляд на товари.
– Та вагони. На будь-який смак.
– Ану ж… – почав розглядати сувенірний крам.
– А вам що треба?
– Та друзям щось. На подарунок.
– А вони хто?
– Журналіст і міліціонер.
– Тоді… – задумалася дівчина.
– Гусяче перо й козацький пістоль? – усміхнувся професор, показуючи на «об’єкти». Ті мирно припадали пилом на полицях.
– Ага, – закивала, обертаючись до товару, «прикажщиця». – Ось тут. Дивіться. – Показала на полиці з портфелями, сумочками, портмоне, шкіряними чохлами для телефонів, запальничок, складаних ножів.
– «Доце́нти ходять з портфе́лями, а до́центи – з по́ртфелями?». – Усміхнувся. Дівчина лишалась незворушною. – Добре. Дякую! – Почав придивлятися до асортименту. – Вибір у вас і справді нічогенький. Точно порожнем до Києва не поїду.
– То ви з Києва? – вп’ялася очима в Богдана дівчина.
– Це погано? – грайливо насторожився професор.
– Чому ж? Нормально. Колись хотіла туди переїхати. Долю випробувати. Але відговорили. Та й заміж вийшла.
– Тут краще.
– Чим?
– Ну, тут ваше, рідне. А для мене рідне там.
– Та я така людина, що прийнялась би скрізь. Крім Америки.
– А ця ж чим не догодила?
– Та вони там товсті. Жирні…
– Не всі ж.
– Не всі. Але в мене фобія. Найстрашніший сон, коли сниться, що я товста й негарна.
– Зате в житті ви струнка й гарнюня.
– Дякую!
– Так і є.
І справді. Після недовгої розмови дівчина стала ближчою. І наче розцвіла. Повеселішала. Ніби й світитися почала. Чи це просто галюцинація? Слухо-зорова… Гм… Хтозна. У світі всього буває.
– Гаразд, – поставив крапку Богдан. – Огляну ваші володіння. Може, щось та й надибаю.
– Надибаєте, – запевнила «струнка красуня». – У нас усі «щось та й надибують». Вибір непоганий.
Лисиця підморгнув і рушив шукати. Швидко обійшов майже весь магазин. Кинув очима туди-сюди. Змикитив, кому що. Розібрався з цінами. Почав прикидати «оптимальні варіанти». Бондаренку хотів купити рамку для фото з фігуркою балерини. У нього ж був колись роман з однією. З Нацопери. Але передумав. Хтозна, які спогади оживатимуть. Тому взяв «фігурку декоративну “Кіт у клітці”». Філософське. Сергієві б хотілося бути котом, що гуляє сам по собі. А доводиться миритися з кліткою. Робота. Родина. Терпи!
Кодаковському пригледів статуетку «Сова». Сова – дівоче прізвище Оксани, його дружини. Та й сам він людина мудра. Нехай буде. Поставить на столі. Дивитиметься – згадуватиме. І про дружину. І про мудрість. Міліціонерові це не зашкодить.
Про Марченка теж не забув. Хвилин із п’ять видивлявся. Вишукував. Розмірковував. І – ось! Брелок-ложковиделконіж «True Utility Sporknife». Річ! У хазяйстві завжди незамінний!
Гм… І вже майже розорився. Це ж купа купюр! Але приємно. Подарунки для друзів. «Що віддав ти – те твоє». На «скільки всього» став багатшим. Отаке воно, справжнє людське щастя.
Себе теж не обділив. Узяв ключницю. З логотипом «bіrandelli». Може, й справді хвірма? Тепер ключам буде затишно. І тепло. Ще б ключ від Олениного серця сюди покласти… Ех… Мрії не шкодять. Навіть ті, яким ніколи не здійснитися… Гм… Тоді навіщо вони? Нащо палити енергію? Її ж можна в мирне русло. Тому краще… Думай про розслідування. Підганяй. Он уже скільки часу, а віз – як був – на місці. Блукають манівцями. Але… Олена, наче диверсант, сплутує всі карти. Пускає під укіс ешелони думок. «Нищить інфраструктуру». І нічого з цим не вдіяти. Не вигадали ще ні скальпеля, ні кіберножа, яким би можна викинути із серця цю напасть. Дулі! Мучся далі. Солодка, але мука. Але солодка. Але мука…
Поглянув на телефон. Ще є час. Пороззявлятися то тут, то там. Скільки всього. Купувати – вже ні. Ліміти. А за глядіння гроші не беруть.
Пішов уздовж вітрин. Укотре. Давати волю очам. Скільки цікавого. І те б хотів прикупити, і те. А ось те – узагалі б із руками й ногами забрав. Але… Романси фінансів. Бо ти ж не міністр. Не міністр фінансів. Навіть не міністр освіти чи культури. Ех…
А що це??? Підійшов ближче. Придивився. Яскрава, з виразними кольорами картина. Точніше – фотокопія. Воїни (деякі в блискучих обладунках) оточили чоловіка з бородою, що лежить ще на одному воїнові, який його тримає. Один нахилився над головою та виколює бородатому око. Ого! Рембрандт. «Осліплення Самсона[75] філістимлянами». У блискучій пластиковій рамі. Стоп! Усе правильно. Згадав. Осліплення – це ж покарання. Калічницька кара. Вороги-філістимляни карають ненависного
