Ілюзія Бога - Річард Докінз
Переносячи за аналогією експеримент із крилом та деревами різної висоти на око, можна легко уявити ситуації, в яких половина ока може врятувати життя тварини, тоді як навіть 49 % ока для цього не вистачить. Тільки плавним градієнтом тут буде вже не відстань до землі, а рівень освітлення та відстань, з якої ви можете побачити здобич або хижака. Так само, як в історії про площу крила, тут також можна знайти абсолютно реальні, а не уявні проміжні варіанти, на які багатий тваринний світ. Скажімо, око плаского черв’яка за будь-якими мірками поступається навіть половині людського ока. Наутилус (як, мабуть, і його вимерлі родичі-амоніти, якими кишіли моря палеозойської та мезозойської ер) має око, що за своїми можливостями займає позицію десь посередині між оком людини та плаского черв’яка. На відміну від ока плаского черв’яка, здатного лише розрізняти світло й тінь, око наутилуса побудоване за принципом камери-обскури й може створювати справжній образ об’єкта; проте образ цей розмитий і тьмяний порівняно з образами, які створює наше око. Приписувати якесь кількісне значення цьому вдосконаленню можна, звісно, лише умовно, але ніхто не заперечить, що наведені вище приклади очей безхребетних тварин (і багато інших, які тут не згадані) дають значно кращі шанси на виживання, ніж цілковита відсутність ока, і що всі вони стоять на дедалі вищих позиціях пологого схилу піку Неймовірний, ближче до вершини якого (хоч і не на ній самій) розташовується наше око. У книзі «Сходження на пік Неймовірний» я присвятив по цілому розділу еволюції ока й крила, в яких показав, що немає нічого дивовижного в їхній повільній (ба навіть не дуже повільній) і поступовій еволюції, тож зараз не буду знову зупинятися на цій темі.
Таким чином, ми переконалися, що око й крило не є неспрощувано складними органами. Однак іще ціннішим за ці конкретні приклади для нас є загальний висновок, який із них можна зробити. Той факт, що настільки велика кількість людей так глибоко помилялися щодо цих очевидних прикладів, має насторожити нас щодо інших, менш очевидних прикладів, зокрема на клітинному та біохімічному рівнях, якими постійно козиряють креаціоністи, котрі маскуються під політкоректним евфемізмом прибічників «теорії розумного задуму».
Тож маємо повчальну історію, мораль якої така: не кваптеся проголошувати будь-що неспрощувано складним; цілком можливо, що ви просто не достатньо ретельно обстежили всі деталі або не повністю їх осмислили. Але, з іншого боку, нам, представникам науки, не слід зазнаватися й захоплюватися власним догматизмом. А раптом у природі існує щось по-справжньому неспрощувано складне, що робить неможливим поступове сходження пологим схилом на вершину піку Неймовірний? Креаціоністи слушно заявляють, що якщо буде доведено існування по-справжньому неспрощувано складного утворення, то Дарвіновій теорії доведеться шукати заміну. Та й сам Дарвін визнавав цей факт: «Якби можливо було довести, що існує складний орган, який не міг утворитися шляхом численних послідовних слабих змін, моя теорія остаточно зазнала б краху. Але я не можу знайти такого випадку». І не тільки він не знайшов такого випадку — відтоді цього не вдалося жодному іншому дослідникові, попри прискіпливі, а часом навіть відчайдушні пошуки. На роль такого «святого грааля» креаціонізму висувалося багато кандидатів, але жоден не витримав випробування.
Проте навіть якщо буде знайдено неспрощувано складне утворення, яке не залишить каменя на камені від дарвінізму, хто сказав, що воно так само не знищить ущент теорію розумного задуму? Мало того, воно вже її зруйнувало, бо, як я неодноразово наголошував, хоч як мало нам відомо про Бога, достеменно відомо одне: він має бути надзвичайно й неспрощувано складним!
Культ білих плям
Вишукувати конкретні приклади неспрощуваної складності — засадничо ненауковий підхід до справи. Це лише окремий випадок аргументу про незнання, який базується на тій самій хибній логіці, що й стратегія «Бога білих плям», засуджена богословом Дітріхом Бонгеффером. Креаціоністи старанно вишукують прогалини в сучасних знаннях або розумінні природи. Якщо пошуки увінчуються успіхом, вони висувають припущення, що виявлена ними прогалина заповнюється Богом. Розважливих богословів на кшталт Бонгеффера непокоїло те, що мірою поступу науки кількість прогалин прогресивно зменшується, а перед Богом відкривається невтішна перспектива залишитися без роботи або без схованки. Науковців хвилює зовсім інше. Для них — звична річ визнавати своє незнання, ба навіть тішитися ним як викликом для подальших успіхів. Як написав мій друг Метт Рідлі: «Більшості науковців нудно від того, що вони вже знають. Їх якраз вабить невідоме». Містики знаходять насолоду в таємницях і хочуть, щоб вони й далі лишалися нерозкритими. Науковців же таємниці цікавлять з іншої причини: завдяки таємницям, їм є чим зайнятися. Якщо говорити більш загально, то одним зі справді негативних наслідків релігії є те, що вона звеличує невігластво як чесноту.
Справжня наука не соромиться визнавати, що на якісь питання, тимчасово оповиті серпанком загадковості, вона ще не має відповіді. У цьому світлі мають убогий вигляд пропагандисти креаціонізму, чия головна стратегія — вишукувати прогалини в науковому знанні й пропонувати заповнити їх «розумним задумом» без будь-яких позитивних аргументів на користь своєї пропозиції. Наведений далі приклад я вигадав сам, але він типовий для креаціонізму: «Ліктьовий суглоб дрібноплямистої жаби неспрощувано складний. Жодна з його частин не може бути корисною для тварини окремо від інших. Хіба можливо, щоб лікоть цієї жаби постав у результаті дрібних поступових змін?» Якщо науковець не готовий дати негайну та вичерпну відповідь, креаціоніст відразу озвучує заздалегідь готовий висновок: «Ну добре. Отже, альтернативна теорія — “розумний задум” — виходить переможцем». Зверніть увагу на цю дефективну логіку: якщо теорія А не здатна відповісти на якесь конкретне питання, теорія B визнається істинною. Цікаво, що цю логіку чомусь не застосовують у зворотному напрямку. Нам пропонують прийняти альтернативну теорію, навіть не перевіряючи, чи здатна вона відповісти на те конкретне питання, перед яким відступила попередня теорія. Ученню про розумний задум (РЗ) дають карт-бланш, звільняючи від виконання всіх тих вимог, які висуваються до теорії еволюції.
Однак я зараз наголошую на іншому: підступи креаціоністів отруюють науковцям їхнє природне (ба навіть неодмінне) задоволення від (тимчасового) незнання. Суто політичні міркування можуть змусити сьогоденного науковця утриматися від заяви: «Гм, цікаве питання. А й справді, як у предків дрібноплямистої жаби сформувався ліктьовий суглоб? Я не спеціалізуюся на цих тваринах, тому мушу сходити в університетську бібліотеку, щоб ознайомитися з літературою про них. Із цього може бути чудова тема для дипломної роботи мого студента». Щойно він це скаже й не встигне ще студент сісти за дослідження, як з’явиться креаціоністський памфлет, який у своєму заголовку автоматично сурмитиме про перемогу неперевіреної альтернативи: «Дрібноплямисту жабу міг створити тільки Творець».
Таким чином, між методологічною потребою науки шукати білі плями в знанні, щоб спрямовувати на них дослідницькі зусилля, та потребою РЗ знаходити такі білі плями, щоб автоматично проголошувати свою перемогу, встановився прикрий зв’язок. Саме через те, що РЗ не має самостійних доказів на свою користь, а просто, наче бур’ян, паразитує
