Нам не можна бути разом - Крістіна Жиглата
- У нас дуже мало часу, - каже вона засмучено. – Герра приїде на пару днів раніше… Тобто вже завтра… Я не встигла нічого вигадати, окрім твого зникнення! - Раптом шокує вона мене. – Все буде підлаштовано як втеча, і ти зробиш це вже сьогодні вночі…
- Мам..., - я не знала що сказати. Я мріяла про це, хотіла… Піти з цієї родини. Почати життя наново. Одна. Але коли у мене з'явилася ця нагода…Я боялася. Я страшенно боялася. І не лише люті батька… Але й того, що буде зі мною далі. - Ти хочеш, щоб я зникла, як Дріна?
- Не зовсім... Дріна не зникла..., - каже вона якось двозначно, опускаючи погляд. Я помітила у її очах сльози.
- Тоді дай відповідь, де вона? - Запитала розгублено.
– На це немає часу. Я розповім тобі все потім…
Батько був удома, і він будь-якої миті міг нас почути і все зрозуміти. Зараз ми ховалися з мамою у вітальні, тож я вирішила не наполягати на відповіді. Якщо вона розповість потім, то так й бути... Почекаю трохи.
Я згідно киваю.
- Отже, сьогодні вночі? – уточнюю.
- Збери речі... Все необхідне, - просить мама.
- На скільки днів?
На моє запитання мама тільки підтискає губи. І я здогадуюсь – я буду відсутньою не кілька днів…
- Мам, скільки? – наполягаю на відповіді.
- Кілька місяців ... Можливо трохи більше, - відповідає вона. – Мені треба буде все обдумати і придумати новий план… А ще треба дивитися на стан батька… Як він сприйме твоє зникнення. Чи заспокоїться…
- А якщо він ніколи не заспокоїться? - запитую засмучено, розуміючи, що моє вигнання може розтягнутися занадто надовго. Я не переживала через це, просто боялася, що ніколи більше не побачу Езру.
Якщо все відбуватиметься два місяці, я ще встигну побачитися з хлопцем, все йому пояснити та вимолити прощення. Навчання Езри якраз закінчується через півтора місяці... Але якщо все затягнеться на довше... Боюся, я більше ніколи його не поверну.
- Я намагатимусь вирішити все швидко, - пообіцяла мама.
- Добре, - погоджуюсь. Я вірила їй. Краще так, аніж заміж за Герра або відчути гнів батька, коли він дізнається, що я порушила умови договору. – Який план?
- У мене є будиночок у Флоренції... Деякі заощадження... Людина, яка зробить тобі другі, підроблені документи... - починає вона, і я завмираю. До цього за тиждень не підготуєшся.
Будиночок… Гроші… Потрібна людина, яка може підробити документи…
- Мамо, звідки в тебе це все? - Запитала шоковано.
Вона втомлено видихнула і відвернулася від мене. І мене раптом осіняє…
- Це тобі? Ти собі все готувала? – дивуюсь. - Ти все ж таки хотіла втекти від нього?
- Вже давно, - зізнається вона. – Потім батько заговорив про нареченого для Мірелли… І я зрозуміла, що він не зупиниться. Я готова була змиритися з твоєю партією, оскільки Герра справді непогана людина, але Мірелла… Їй приготований справжній виродок…
- О Боже... Мам, давай поїдемо втрьох! - Запропонувала, але вона негативно похитала головою.
- Ми не зможемо вижити в бігах одні... Без роботи та грошей. А дві самотні жінки та дівчинка завжди привертатимуть увагу. Батько знайде нас дуже швидко. А Міреллі треба вчитися, стати на ноги. Він не чіпатиме її п'ять років. Час є… І тоді я точно вирішу, що робити, - каже вона засмучено. – До того ж, хтось повинен допомагати тобі… Я буду твоїм зв'язком із зовнішнім світом, підтримкою та опорою. Коли все вирішиться – ти повернешся, а поки що… Краще тобі поїхати. Я не можу дивитися, як Марко знищує моїх дівчаток.
- А якщо нічого не вирішиться, мамо? – питаю тихо, розуміючи, що все може бути зовсім не так, як ми плануємо. - Думаєш, батько зміниться? Змінить своє рішення? Зникне?
– У мене є компромат на нього, – повідомляє мама. – Якщо все спливе… Йому загрожуватиме довічне… Він заслужив…
- Так, заслужив, - підтверджую без долі жалю. Ці слова мами подарували мені надію. Справжню надію, що все справді може вирішитись, і я повернуся додому. До Езри ... - І ти справді зробиш це? Підеш проти батька? – уточнила. Скільки років, мама боялася сказати навіть слово всупереч батькові. А тут така заява. Її справді все дістало… Або ж у неї нарешті прокинулися материнські інстинкти…
- Так! – твердо вимовила вона. – Але мені потрібен час і твоя допомога…
Я ствердно кивнула, усміхнувшись їй. Потім ми обіймаємось.
- Дякую, що допомагаєш… Дякую, що вирішила боротися за нас, – подякувала. Мама обняла мене у відповідь. – Дякую за надію, що не все втрачено і незабаром, я таки зможу бути з Езрою…
- Не забувай, що зараз, він повинен думати про те, що ти його покинула, - нагадує мама, відсторонившись, щоб зазирнути у мої очі. – Орсо надто запальний… Своєю впертістю та боротьбою за тебе, він може зчинити непотрібний шум, а це зруйнує наші плани…
