Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

Спокій німкені повністю випарувався.

— Ой! — вона скрикнула. — Це не моє. Я його туди не клала. Я сюди не заглядала від самого Стамбулу. Насправді, це правда! — Вона з благаючим погляд дивилася на чоловіків.

Пуаро узяв її за руку, щоб заспокоїти.

— Ні, ні, все добре. Ми вам віримо. Не переймайтеся. Я впевнений, що ви не ховали цієї форми так само, як і впевнений, що ви гарна куховарка. Бачите, ви ж гарна куховарка?

Збентежившись, вона всміхнулася. «Так, звісно, усі мої господині так казали. Я…»

Вона зупинилася й замовкла, перелякано дивлячись на усіх.

— Ні, ні, — сказав Пуаро. — Я вас запевняю, що все добре. Зараз я вам усе поясню. Цей чоловік, якого ви бачили у костюмі провідника, вийшов із купе померлого. Ви з ним зіткнулися, що було для нього дуже невчасно. Він сподівався, що його ніхто не побачить. Що йому робити? Він повинен позбавити уніформи. Тепер це не є його маскуванням, а навпаки.

Він кинув оком на мсьє Бука та лікаря Константина, що уважно його слухали.

— Бачите, надворі страшенна заметіль. Заметіль, яка зруйнувала його плани. Де він має сховати цей одяг? Усі купе зайняті. Він підходить до дверей, які були трішки привідкриті. Там нікого. Напевне, це купе тієї жінки, з якою він перетнувся в коридорі. Він проскакує всередину, скидає уніформу та поспіхом запихає її в багаж. Для цього знадобилося небагато часу.

— А що далі? — перепитав мсьє Бук.

— Це нам потрібно дізнатися, — відповів Пуаро із уважним виразом обличчя.

Він підняв форму. Ґудзика, третього зверху, не вистачало. Пуаро засунув руку в одну з кишень і дістав ключ провідника, за допомогою якого можна відкрити двері в купе.

— А ось і пояснення, яким чином цей чоловік міг проникати крізь двері, — сказав мсьє Бук. — Ваші запитання до місіс Хаббард тепер недоречні. Чи були між купейні двері замкнені, чи ні, він міг з легкістю їх відкрити. Зрештою, якщо він дістав форму, чому б він не міг дістати й ключа?

— Чом би й ні? — резюмував Пуаро. Ми цього й не знаємо. Пам’ятаєте, Мішель сказав, що двері в купе місіс Хаббард були замкнені, коли він підійшов відповісти на дзвінок.

— Це так, мсьє, — відповів провідник. — Саме тому я й вирішив, що мадам це все привиділося.

— Тепер усе стає на свої місця, — продовжив мсьє Бук. — Без сумніву, він вирішив замкнути міжкупейні двері, проте він почув звуки, що долинали з ліжка, та дуже злякався.

— Нам залишається, — підсумував Пуаро, — лише знайти багряне кімоно.

— Авжеж. Але наступні два купе зайняті виключно чоловіками.

— Все одно продовжимо пошук.

— Звісно.

Гектор Мак-Квінн охоче погодився на обшук. «Я зроблю все, що скажете», — посміхнувшись, відповів він. «Я в цьому потязі, напевно, найбільш підозріла особа. Вам залишається лише знайти заповіт старого, в якому він залишає мені усі свої статки, і все».

Мсьє Бук кинув поглядом на нього.

— Це лише жарт, — поспішно додав Мак-Квінн. — Він мені не залишив би й цента. Він лише використовував мене — переклади й таке інше. Не дуже добре, коли ти володієш виключно англійською. Я не лінгвіст, але знаю, як порозумітися і французькою, і німецькою, й італійською.

Останні слова він вимовив, дещо прикрикуючи.

Пуаро повернувся до нього. «Нічого», промовив він, — «ніякого заповіту не було».

Мак-Квінн зітхнув. «Дякую, ви мене заспокоїли», — саркастично відповів він.

Вони підійшли до останнього купе. Огляд багажу кремезного італійця та камердинера не дали жодних результатів.

Троє чоловіків стоїли в кінці вагону, поглядаючи один на одного.

— Що далі? — спитав мсьє Бук.

— Повернімося у вагон-ресторан, — відповів Пуаро. — Ми знаємо тепер усе, що нам потрібно. У нас є свідчення усіх пасажирів, їхніх очей. Більше ми нічого не дізнаємося. Нам тепер необхідно покладатися лише на розум.

Він поліз рукою у кишеню з цигарками. Там було порожньо.

— Я до вас приєднаюся за мить, — сказав він. — Лише схожу за цигарками. Це все дуже складно, дуже дивно. На кому було це багряне кімоно? І де воно зараз? Я думав, що знаю. Проте щось вислизнуло з мого поля зору! Ми це все обговоримо. Зачекайте хвильку.

Він миттю рушив до свого купе. Він пам’ятав, що залишав цигарки в одній із своїх валіз.

Він зняв одну з них і відкрив.

Вирячивши очі, він сів на сидіння.

Зверху лежало акуратно складене багряне кімоно, розшите драконами.

— Отже, — промимрив він, — це виклик. Чудово, я приймаю його.

ЧАСТИНА 3

ПУАРО СІДАЄ ТА ПОРИНАЄ В РОЗДУМИ

1

Котрий із них?

Мсьє Бук і лікар Константин вели бесіду, коли Пуаро відкрив двері вагона-ресторану. Мсьє Бук виглядав стривожено.

— Вітаю, — сказав він, побачивши Пуаро. Після того, як товариш сів, він додав: — Якщо ви вирішите цю справу, друже, я повірю в чудеса!

— Вона й досі турбує вас?

— Авжеж. Я не можу зрозуміти, де в ній початок, а де кінець.

— Повністю згоден, — погодився лікар, поглянувши з цікавістю на Пуаро. — Кажучи відверто, навіть не знаю, що вам робити далі.

— Ні! — викрикнув Пуаро.

Він відкрив пачку цигарок і запалив одну із замисленими очима.

— Саме у цьому й цікавість цієї справи, — заявив він. — Ми здійснили стандартні процедури. Які з їхніх свідчень були правдивими, а які ні — ми не знаємо. Лише можемо здогадуватися. А це вже вправи для мозку.

— Це все дуже добре, — заявив мсьє Бук, — але що ви збираєтеся робити далі?

— Я вже вам казав. У нас є свідчення усіх пасажирів, а також їхніх очей.

— Гарні свідчення! Вони вам не розповіли абсолютно нічого.

Пуаро негативно покивав головою.

— Не можу погодитися з вами, друже. Деякі зі свідчень дали нам чимало цікавого.

— Дійсно, — скептично сказав мсьє Бук. — Я нічого не помітив.

— Тому що ви не слухали.

— Розкажіть тоді, що я пропустив?

— Я візьму лише одне свідчення, перше, молодичка Мак-Квінна. Він промовив дуже цікаву фразу, на мою думку.

— Про листи?

— Ні, не про листи. Наскільки я пригадую, це звучало так: «Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. Йому важко давалися