Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Когось шукаєте, пане Кошовий? — запитав Михайло Снігур, звично дивлячись з-під лоба й не подаючи руки.
— Не вас, — відрізав Клим, ступаючи вбік і намагаючись обійти зустрічного.
— Розумію, що не мене, — підхорунжий заступив йому шлях. — А я саме збирався питати про вас. Як просувається справа?
— Хіба я повинен звітувати вам?
— Але точно не відповідати питанням на питання.
— Дозвольте пройти. Я поспішаю.
— Пане Кошовий, повторюся: є якісь результати?
— Втішних — нема.
— Прошу?
— Я маю версію. Навіть кілька. Та нічого не готовий сказати.
— Тим часом поляки красномовні. Читали ранкові газети?
— Нема часу.
— А ви почитайте. І не думайте, що зможете уникнути розмови зі мною.
— Пане Снігур, щойно в мене буде інформація, ви почуєте її першим, — Клим не стримав багатозначної іронічної посмішки. — Бо ви напевне знатимете, що з нею робити. Я її ніяк не використаю на користь спільної справи.
Не бажаючи більше тягнути час, Кошовий оминув Снігура й пішов далі коридором, не озираючись.
Павла Арсенича надибав там, де думав — у дальньому крилі стрільці облаштували щось на зразок штабного приміщення, чи швидше — комендатури, звідки керували охороною будівлі. Коли Клим зайшов, старшина саме вибивав файку об каблук. Крім нього, тут товклися ще кілька старшин. На появу Кошового не зреагували ніяк — розглядали розкладену на столі карту Львова.
Кошовий встиг помітити — дуже детальну.
— О, здоров! — Павло простягнув руку, коротко й міцно стис. — Сам прийшов?
— По справі.
— Та ясно, — реготнув старшина, мовби запрошуючи побратимів у свідки. — Аби просто так, побазікати, до тебе в чергу стають. Не допросишся.
— То ти весь час на службі, — в тон йому відповів Кошовий, і, вважаючи передмову закінченою, перейшов до діла: — Розмова є. Не тут.
— Секретна?
— Можна сказати й так.
— Тоді вибачайте, товариство.
Старшини, зайняті своїм, не глянули в його бік. Клим вийшов першим, Арсенич за ним і, коли примостилися біля вікна, — відразу став серйозним.
— Кажи. Ти б даремно сюди не приходив, знаю я тебе.
Кошовий видобув із кишені складений учетверо папірець.
— Іван Повх, Карпо Семчишин, — сказав, не розгортаючи його. — Дев’ятнадцятий піхотний полк, ваш.
— Є, — кивнув старшина. — Обоє навіть є тут нині, вартують. Ти ж бачив. Повх білявий, такий, молодий зовсім, недавно ще студентом якусь науку гриз. Хімію чи що... Семчишин чорнявий, з вусами, старший трохи, той порох нюхав.
— Я не панна, аби задивлятися на чоловіків, старших чи молодших, — Клим починав дратуватися. — Чотири дні тому їх затримала поліція. Вказав на них Яблонський, побилися в барі на Джерельній. Сам теж брав участь у бійці, заявив поліції: стрільці напали першими. Був у цивільному, але світив нагородами. Не допомогло. Хоч протримали за ґратами всю компанію, Повха з Семчишиним на ранок відпустили. Поляків оштрафували.
— Так їм і треба!
— Заплатив Яблонський. За всіх.
— Хай собі.
— А незабаром легіонери вистежили одного зі стрільців — Повха, молодшого, як розумію тепер. Напали втрьох, побили. Поруч ніби випадково гуляв наш Яблонський. Засвідчив поліції: стрілець приставав до дівчини. Дівчина, як на лихо, підтвердила це. Зі своїх джерел я дізнався — вона повія, за гроші підтвердить, що завгодно.
— З яких джерел? Коли встиг?
— Ой, нема часу пояснювати, довго. Повір мені.
— Вірю. Маєш надійні джерела. Як той раз, аж у розвідці австрійській, хе...
— Й нічого, допомогло тоді злапати агента, — Кошовий вже не приховував, що сердиться. — Мова зараз про інше, дослухай. Повх, коли говорив із поліцаями, доводив — нічого з тою повією не мав. Бо є в нього наречена, він її кохає, збирається одружуватися, як належить.
— Про те замалим не цілий полк знає! — вигукнув Арсенич. — Крутить з меншою сестрою Семчишина, отак.
Віко сіпнулося, цього разу — дуже сильно.
— Я не знав, — тихо мовив Клим.
— І що? Це так важливо?
— Дуже, — торкнувшись пучкою віка, Кошовий заспокоїв тик, та пальця не забирав, притиснувши сильніше. — Сестра старшого товариша все міняє. Бо мені розказали, ще й якесь пояснення показали: дівчина приходила за Повхом. Особу встановлювала, навіть принесла гроші на штраф. Кричала, плакала, як їй соромно. Йому, бач, ще гидотніше.
Павло не стримався — вилаявся по-солдатськи, тим самим даючи Климові зрозуміти — сам про все здогадався.
— Погано, — процідив крізь зуби. — Зле, дідько забирай.
— Яблонський помстився. Перед тим витратив час, аби зібрати відомості про обох стільців. Знав, кого куди бити. Відповідь могла не забаритися.
— За таким, як Івасик Повх, не засохне. Та й Карпо Семчишин нічого собі, не пробачить.
— Давай сюди обох, — зітхнув Клим. — Або — по черзі, вартують же.
— Ти як скажеш?
— Ліпше по одному. Хоча... Могли змовитися...
— Я їм змовлюся. Будь тут, я скоро.
Першим привів Повха.
Той не лишив зброю, тримав «манліхер» на ремені.
Тепер Кошовий міг краще роздивитися білявого стрільця й відразу прикинув на око — він нижчий за жертву десь на півголови. Все одно допитати треба, тож Клим кивком попросив Івана відійти в самий кінець коридору, до кутового вікна. Арсенич не міг зараз знайти їм іншого, кращого місця для розмови. Тому став трохи далі, заклав руки за спину й став походжати туди-сюди, мов караульний.
— Мене звати Климентій Кошовий, я адвокат, — він не знав, із чого краще почати розмову, тому назвався, швидко виправився. — Тобто, колись ним був.
— Іван, — голос стрільця виявився високим, грубуватим, якби не бачити, який він з себе, можна було дати більше років. — Мені товариш старшина сказав, хто ви.
— Що саме про мене говорив?
— Та нічого. Каже, маєте до мене розмову. Особисту.
— Навіть дуже особисту, — промовив Клим, для чогось роззирнувшись. — Вона лишиться між нами. Хоча... поліції ти все розповів.
— До чого тут поліція? — Повх насторожився й ступив півкроку назад.
Тягнути час більше не можна, відразу
