Янголи і демони - Ден Браун
— Città del Vaticano, prego? — відповів він.
У телефоні хтось швидко говорив італійською. Акцент невиразно нагадав операторові вимову швейцарських гвардійців — правильна італійська з легким нальотом швейцарського варіанта французької. Однак особа, що дзвонила, аж ніяк не могла бути швейцарським гвардійцем.
Почувши жіночий голос, оператор від несподіванки аж встав і мало не розлив чай. Він іще раз подивився на комутатор. Так і є, він не помилився. Внутрішній номер. Дзвонять із міського телефону, Це мусить бути якась помилка! подумав він. Жінка у Ватикані? Сьогодні ввечері?
Жінка говорила швидко й схвильовано. Оператор пропрацював на комутаторі не один рік і чітко розрізняв, коли розмовляє з pazzo.. Ця жінка не була схожа на божевільну. Вона говорила настійливо, але логічно. Спокійно й чітко. Збентежений, оператор слухав, про що вона його просить.
— Il camerlengo? — перепитав він, усе ще намагаючись визначити, звідки ж це, чорт забирай, вона дзвонить. — Боюсь, що не можу вас з’єднати... так, я знаю, що він в кабінеті Папи, але... скажіть іще раз, хто ви така?.. і ви хочете попередити його про... — Оператор зовсім розгубився. Усі в небезпеці? Як? — І звідки ви телефонуєте? Може, я краще повідомлю швейцарських... — Оператор замовк на півслові. — Ви сказали, де ви знаходитесь? Де?
Приголомшений, він слухав, тоді прийняв рішення.
— Не кладіть слухавку, — сказав і, не дочекавшись відповіді, перемкнув жінку на режим очікування. Тоді подзвонив на прямий номер командира Оліветті. Неможливо, щоб вона дзвонила з...
Слухавку взяли моментально.
— Per l’amor di Dio! — вигукнув знайомий жіночий голос. — З’єднайте ж мене, чорт забирай!
Двері офісу швейцарської гвардії з тихим шипінням відсунулися. Гвардійці розступилися, даючи дорогу командиру Оліветті, який влетів, неначе ракета. Зайшовши за ріг і побачивши свій кабінет, він пересвідчився, що гвардієць, якому він доручив наглядати за бранцями, казав по рації правду: Вітторія Ветра стояла біля його столу й розмовляла по його приватному телефону.
Che coglioni che ha questa! подумав він. Ну зараз я їй дам!
Червоний з люті, він швидко підійшов до дверей і з розгону встромив ключ у замок. Відчинив двері й з порога запитав:
— Ви що робите?
Вітторія не звернула на нього уваги.
— Так, — казала вона в слухавку. — І я мушу попередити...
Оліветті вирвав від неї слухавку і підніс до вуха.
— Хто це, чорт забирай?!
Але вже наступної миті його негнучке тіло якось обм’якло.
— Так, камерарію... — сказав він. — Правильно, сеньйоре... але питання безпеки вимагають... звичайно, ні... я затримав її тут, щоб... — Кілька секунд він слухав, що каже йому камерарій. — Слухаюсь, сер, — вимовив нарешті. — Я негайно приведу їх до вас.
39
Папський палац — це комплекс будівель, розташованих поблизу Сікстинської капели в північно-східній частині міста Ватикан. З палацу очі милує чудовий краєвид на майдан Святого Петра. Тут містяться й апартаменти Папи, і його кабінет.
Вітторія й Ленґдон мовчки йшли за командиром Оліветті, який вів їх довгим ошатним коридором. Від люті в командира на шиї набрякли вени, і було видно, як у них пульсує кров. Зійшовши сходами на три поверхи, вони опинилися в просторому, тьмяно освітленому холі.
Побачивши твори мистецтва, які прикрашали цей хол, Ленґдон не повірив власним очам. Тут були розкішні бюсти, гобелени, фризи вартістю сотні тисяч доларів. Подолавши дві третини довжини холу, вони натрапили на алебастровий фонтан. Оліветті звернув ліворуч в альков і попрямував до найбільших дверей, які Ленґдонові доводилося бачити в житті.
— Ufficio di Papa, — оголосив командир, подивившись на Вітторію нищівним поглядом. Та навіть оком не змигнула, натомість простягнула руку і з-за спини Оліветті голосно постукала в двері.
Кабінет Папи, думав Ленґдон, насилу вірячи, що стоїть під дверима однієї з найсвященніших кімнат в усьому християнському світі.
— Avanti! — сказав хтось із середини.
Коли двері відчинились, Ленґдонові довелося прикрити очі рукою. Сонячне світло засліпляло. Мало-помалу картина набула чіткості.
Кабінет Папи більше нагадував танцювальну залу, аніж робочий кабінет. Підлога викладена червоним мармуром, стіни прикрашені кольоровими фресками. Зі стелі звисає величезна люстра, а за нею з вікон під арками постає запаморочлива панорама майдану Святого Петра, залитого сонцем.
Боже милостивий, подумав Ленґдон. Оце так краєвид!
У дальньому кінці зали за різьбленим столом сидів чоловік і щось швидко писав.
— Avanti, — ще раз запросив він, відклав ручку і помахав їм, щоб підійшли ближче.
Оліветті пішов попереду, чітко карбуючи крок.
— Signore, — винувато почав він. — Non ho potuto...
Чоловік жестом його обірвав. Він встав і з цікавістю подивився на двох відвідувачів.
Камерарій зовсім не був схожий на тих хирлявих блаженних дідуганів, які, як уявляв Ленґдон, мали б жити у Ватикані. Він не мав ні вервиці, ні амулетів. І не носив пишної ряси. Натомість на ньому була проста чорна сутана, яка підкреслювала атлетизм його солідної статури. На вигляд йому було під сорок — юнацький вік за ватиканськими стандартами. Він мав дивовижно привабливе обличчя, жорсткі темні кучері й променисті зелені очі, що світилися так, неначе черпали енергію з таємниць усесвіту. Коли ж чоловік підійшов ближче, Ленґдон відчитав у його очах глибоку втому — це були очі людини, якій довелося пережити п’ятнадцять найважчих днів у житті.
— Мене звуть Карло Вентреска, — сказав чоловік досконалою англійською. — Я камерарій покійного Папи. — Говорив він просто і доброзичливо із ледь помітним італійським акцентом.
— Вітторія Ветра, — відрекомендувалась вона. Потім ступила крок уперед і простягла камерарієві руку. — Дякую, що погодились зустрітися з нами.
Камерарій потис Вітторії руку. Оліветті аж пересмикнуло.
— Це Роберт Ленґдон, — сказала Вітторія. — Професор історії релігії з Гарвардського університету.
— Padre, — сказав Ленґдон, з усіх сил намагаючись дотримуватись італійської вимови. Він простягнув руку, низько схиливши голову.
— Ні, ні, — заперечив камерарій, утримуючи Ленґдона від поклону. — Від перебування в кабінеті Його Святості сам я не став святим. Я простий священик — камерарій, що виконує свій службовий обов’язок.
Ленґдон випростався.
— Прошу, — мовив камерарій, — усі сідайте. — Він присунув до столу кілька стільців. Ленґдон і Вітторія сіли. Оліветті, очевидно, вирішив стояти.
Камерарій сів за стіл, склав долоні, зітхнув і вичікувально подивився на гостей.
— Signore, — звернувся Оліветті, — те, що жінка так одягнена, — це моя вина. Я...
— Її одяг мене зараз зовсім не турбує, — утомленим голосом перебив його камерарій. — Коли телефоніст повідомляє мене за півгодини до початку конклаву і
