Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Ага, я зв’яжуся. Можете мені прислати на телефон адресу нічного клубу «Юзі»?

— Авжеж.

— І пошукайте номер Ги Соме. Це дизайнер такий.

— Треба казати «Ґі»,— виправила Робін.

— Що?

— Його так звати. Ґі, а не «Ги». Це з французької.

— А, гаразд. У будь-якому разі, знайдіть мені його контактний номер, гаразд?

— Гаразд,— озвалася Робін.

— Спитайте, чи готовий він зі мною поспілкуватися. Залиште повідомлення і в ньому розкажіть, хто я такий і хто мене найняв.

— Добре.

Страйк відзначив, що тон Робін дуже холодний. За секунду чи дві він здогадався чому.

— До речі, дякую за вчорашнє повідомлення,— сказав він.— Вибачте, що не відповів; я був у такому місці, що писати звідти було недоречно. Але якщо зможете зателефонувати Найджелу Клементсу, Дафілдовому агенту, це буде чудово.

Як він і сподівався, її ворожість одразу розтанула; коли Робін знову заговорила, її тон був на багато градусів тепліший — власне, радісно збуджений.

— Але ж Дафілд не може мати до цього стосунку, правда? У нього залізне алібі!

— Авжеж, але це ми ще побачимо,— озвався Страйк, навмисне зловісно.— І ще, Робін, якщо мені знову прийде погроза... вони зазвичай приходять по понеділках...

— То що зробити? — з ентузіазмом спитала вона.

— Покладіть до решти,— відповів Страйк.

Він не мав певності,— це було несхоже на Робін, яка здалася йому дуже чемною дівчиною,— але Страйкові здалося, що вона, кладучи слухавку, бурмоче «ну і йди в сраку».

Решту дня Страйк займався нудною, але необхідною роботою. Коли Робін надіслала йому адресу «Юзі», він поїхав до другого нічного клубу — цього разу в південному Кенсингтоні. Контраст із «Казармою» був разючий; скромний фасад «Юзі» міг би належати елегантному приватному будинку. Тут над дверима теж кріпилися камери спостереження. Страйк під’їхав на Чарльз-стріт, де, як він небезпідставно гадав, мешкав Ґі Соме, і пішки пройшовся найкоротшим, як йому видавалося, маршрутом від домівки дизайнера до будинку, в якому померла Лендрі.

Під вечір нога в нього знову дико боліла, і Страйк зупинився перепочити й попоїсти, перш ніж їхати до «Пір’я» біля Скотланд-Ярду, де йому призначив зустріч Ерик Вордл.

Це був черговий вікторіанський паб, цього разу з величезними вікнами — майже від підлоги до стелі,— які виходили на велику сіру будівлю двадцятих років, оздоблену статуями роботи Джейкоба Епштейна. Найближча з них прикрашала собою одвірок: у вікна пабу зазирало гнівне божество; його обіймав малий син, який так химерно вивернувся, що глядачу було видно геніталії. Втім, плин часу згладив шоковий ефект.

Усередині пабу стукали, грюкали і мінилися яскравими вогниками гральні автомати; на стіні велика плазма, оточена м’якою шкіряною оббивкою, без звуку показувала матч «Вест Бромвіч Альбіон» — «Челсі», а з прихованих динаміків плакала й жалілася Емі Вайнгауз. На кремовій стіні над довгим шинквасом були написані назви сортів пива; навпроти піднімалися на другий поверх сходи темного дерева з блискучим мідним поруччям.

Страйкові довелося чекати, поки йому наллють, і за цей час він устиг роззирнутися.

У закладі було повно чоловіків, більшість із яких мали по-військовому короткі зачіски, але навколо одного з високих столиків зібралося трійко дівчат з мандариновою засмагою, з розпущеним пергідрольним волоссям і в крихітних тісних сукнях; вони переступали з ноги на ногу на височезних підборах і прикидалися, ніби не помічають, що на них дивиться єдиний чоловік, який п’є тут на самоті. По-юначому привабливий, вбраний у шкірянку, він сидів на високому стільці біля сусіднього вікна і роздивлявся їх тренованим оком. Страйк купив собі пінту темного корнволльського і підійшов до нього.

— Корморан Страйк,— відрекомендувався він, опинившись біля Вордлового столика. Той мав чуприну з тих, яким Страйк завжди заздрив: Вордла б ніхто не обізвав лобкоголовим.

— Ага, я так і подумав, що це ти,— кивнув поліціянт і потиснув йому руку.— Анстис казав, що ти здоровило.

Страйк і собі підтягнув високий дзиґлик, а Вордл без жодних преамбул мовив:

— То що тобі від мене, власне, треба?

— Минулого місяця біля «Ілінг-Бродвею» закололи чоловіка. Такого собі Дайма Єйтса. Він був поліційним донощиком, так?

— Так, і отримав ножа у шию. Але ми знаємо, хто це зробив,— зі зверхнім смішком відповів Вордл.— Це знає половина Лондона. Якщо це вся твоя інформація...

— Але ж ви не знаєте, де він, правда?

Швидко глянувши на дівчат, які старанно вдавали, що не помітили того погляду, Вордл дістав з кишені записник.

— Кажи.

— У букмекерській конторі «Бетбастерс», що на Гекніроуд, працює дівчина на ім’я Шона Голланд. Вона мешкає в орендованій квартирі за дві вулиці від контори. Нині вона має непроханого гостя, такого собі Бретта Фірні, який раніше бив її сестру. Вочевидь, той Бретт не така людина, якій можна відмовити у гостинності.

— Є точна адреса? — спитав Вордл, енергійно записуючи.

— Я тільки-но сказав тобі ім’я орендаторки і половину адреси. Може, побудеш трохи детективом?

— Звідки, кажеш, дізнався про це? — спитав Вордл, і далі тицяючи у блокнот, який тримав під столом на коліні.

— Я не казав,— спокійно мовив Страйк, попиваючи пиво.

— Маєш цікавих друзів, так?

— Дуже. А тепер, щоб ми були квитами...

Вордл поклав блокнот у кишеню і засміявся.

— Те, що ти мені дав, може виявитися лайном собачим.

— Це не лайно. Вордле, грай чесно.

Поліціянт якусь мить дивився на Страйка, розриваючись між задоволенням і підозріливістю.

— А що тобі, власне, треба?

— Я казав по телефону — трохи інсайдерської інформації про Лулу Лендрі.

— Ти газет не читав?

— Я ж кажу — інсайдерська інформація. Мій клієнт гадає, що там не все чисто.

Вордлове обличчя закам’яніло.

— На таблоїд працюємо, га?

— Ні,— відповів Страйк.— На її брата.

— На Джона Бристоу?

Вордл зробив великий ковток, поглядаючи на стегна найближчої дівчини. Обручка на його руці відбивала мигтіння червоних вогників пінбольного автомата.

— Він і досі поведений на тих кадрах з камер спостереження?

— Згадував про них,— зізнався Страйк.

— Ми намагалися їх вистежити,— сказав Вордл,— тих двох чорних. Написали оголошення. Ніхто не відгукнувся. Не диво — якраз тоді, коли вони там ходили, спрацювала сигналізація на одній з машин. «Мазераті». Жирна здобич.

— Гадаєш, вони просто викрадачі машин?

— Я не кажу, що вони цим займаються постійно; може, просто побачили свій шанс, запарковану машину — що