Золоте теля - Євген Петрович Петров
— В такому разі, я продовжую голодовку! — викрикнув бідолашний чоловік. — Я голодуватиму доти, доки ти не повернешся. День. Тиждень. Рік голодуватиму.
Лоханкін знову повернувся на другий бік і уткнув товстий ніс у слизьку холодну церату.
— Ось так і лежатиму в підтяжках, — почулося з канапи, — доки не помру. І у всьому будеш винна ти разом з інженером Птибурдуковим.
Дружина подумала, одягла на недопечене біле плече бретельку сорочки, що сповзла, і раптом заголосила:
— Ти не смієш так говорити про Птибурдукова! Він вище тебе!
Лоханкін не чекав такої образи. Він сіпнувся, немов його крізь усю довжину, від підтяжок до зелених шкарпеток, пронизав електричний заряд.
— Ти самка, Варваро, — протяжне заскиглив він. — Ти повія!
— Васисуалій, ти дурень! — спокійно відповіла дружина.
— Вовчиця ти, — продовжував Лоханкін тим же протяжним тоном, — тебе я зневажаю. До коханця ти ідеш од мене. До Птибурдукова ти ідеш До нікчемного Птибурдукова зараз ти, мерзенна, йдеш від мене. Так от до кого ти ідеш від мене! Ти похоті віддатись хочеш з ним. Вовчиця ти стара і підла вся до того ж!
П'яніючи від свого горя, Лоханкін навіть не помічав, що говорить п'ятистопним ямбом, хоч ніколи не писав вірші і не любив їх читати.
— Васисуалій! Годі блазнювати, — сказала вовчиця, застебуючи мішок. — Глянь, на кого ти схожий! Хоч би вмився. Я іду. Прощай, Васисуалію! Твою хлібну картку я лишаю на столі.
І Варвара, вхопивши мішок, пішла до дверей. Побачивши, що заклинання не діють, Лоханкін швидко скочив з канапи, підбіг до столу і з криком: «Рятуйте!» — пошматував картку. Варвара злякалася. В її уяві враз постав чоловік, висхлий од голоду, з завмерлим пульсом, з охололими руками й ногами.
— Що ти зробив? — сказала вона. — Ти не смієш голодувати!
— Буду! — вперто заявив Лоханкін.
— Це по-дурному, Васисуалію. Це бунт індивідуальності.
— І я пишаюсь цим, — відповів Лоханкін тоном, що був близьким до ямба. — Ти недооцінюєш значення індивідуальності й узагалі інтелігенції.
— Але ж громадськість тебе осудить.
— Хай осудить! — рішуче сказав Васисуалій і знову впав на канапу.
Варвара мовчки кинула мішок на підлогу, поспіхом зірвала з голови солом'яний капор і, бормочучи: «скажений самець», «тиран», «власник», швидко зробила бутерброд з баклажанною ікрою.
— Їж! — сказала вона, підносячи їжу до яскраво-червоних губ чоловіка: — Чуєш, Лоханкін? їж! Зараз же! Ну?
— Облиш мене, — сказав він, відводячи руку дружини. Скориставшись з того, що рот голодуючого на мить розтулився, Варвара вправно ввіпхнула бутерброд в отвір, що виник поміж фараонівською борідкою і підстриженими московськими вусиками. Але голодуючий сильним рухом язика виштовхнув їжу з рота.
— Їж, негіднику! — у нестямі крикнула Варвара, тикаючи бутербродом. — Інтелігент!
Та Лоханкін одвертав обличчя і заперечливо мукав. Через кілька хвилин розпалена, вимазана зеленою ікрою Варвара відступила. Вона сіла на свій мішок і заплакала крижаними сльозами.
Лоханкін струсив з бороди крихти хліба, які заплутались у волоссі, зиркнув на дружину насторожено, скоса і притих на своїй канапі. йому дуже не хотілося розлучатися з Варварою. Поряд з багатьма недоліками, Варвара мала свої істотні досягнення: великі білі груди і поставу. Сам Васисуалій ніколи і ніде не служив. Праця заважала б йому думати про значення російської інтелігенції,—до соціального прошарку якої він зарахував і себе. Таким чином, багаторічні думання Лоханкіна зводилися до приємної і близької йому теми: «Васисуалій Лоханкін і його значення», «Лоханкін і трагедія російського лібералізму», «Лоханкін і його роль в російській революції». Про все це можна було легко і спокійно думати, розгулюючи по кімнаті у фетрових чобітках, куплених за Варварині гроші, і поглядаючи на улюблену шафу, де поблискували церковним золотом корінці брокгаузівського енциклопедичного словника. Васисуалій годинами вистоював перед шафою, переводячи погляд з корінця на корінець. Там стояли по ранжиру як на параді дивовижні зразки палітурного мистецтва: Велика медична енциклопедія, «Життя тварин», пудовий том «Мужчина і жінка», а також «Земля і люди» Елізе Реклю.
«Поряд з цією скарбницею мислі, — неквапливо думав Васисуалій, — стаєш чистішим, якось зростаєш духовно».
Прийшовши до такого висновку, він радісно зітхав, витягав з-під шафи «Родину» за 1899 рік у палітурках кольору морської хвилі з піною і з бризками, розглядав картинки англо-бурської війни, оголошення невідомої дами під назвою: «Ось як я збільшила свій бюст на шість дюймів» — і інший цікавий дріб'язок.
Коли б Варвара пішла, зникла б і матеріальна база, на якій грунтувалося благополуччя достойного представника мислячого людства.
Увечері прийшов Птибурдуков. Він довго не наважувався ввійти до кімнати Лоханкіних і тинявся на кухні серед довгополум'яних примусів і натягнутих хрест-навхрест вірьовок, на яких висіла суха гіпсова білизна, смугаста від синьки. Квартира враз ожила. Грюкали двері, миготіли тіні, іскрились очі мешканців і десь пристрасно зітхали: прийшов мужчина.
Птибурдуков скинув картуза, сіпнув себе за інженерський вус і нарешті зважився.
— Варю, — благально сказав він, ввійшовши до кімнати, — ми ж домовились.
— Помилуйся, Сашук! — закричала Варвара, хапаючи його за руку і штовхаючи до канапи. — Ось він! Лежить! Самець! Підлий власник! Розумієш, цей кріпосник оголосив голодовку через те, що я хочу від нього піти.
Побачивши Птибурдукова, голодуючий одразу ж перейшов на п'ятистопний ямб.
— Птибурдуков, тебе я зневажаю, — заскиглив він, — дружини моєї ти не смій торкатись. Ти хам, Птибурдуков, мерзотник! Куди дружину ти ведеш від мене?
— Товаришу Лоханкін, — промовив приголомшений Птибурдуков, хапаючись за вуса.
— Йди геть, йди геть! Тебе ненавиджу! — продовжував Васисуалій, похитуючись, як старий єврей на молитві, — ти гнида підла і мерзенна ще до того ж. Не інженер ти — хам, мерзотник, наволоч, повзуча гадина і сутенер до того ж!
— Як вам не соромно, Васисуалію Андрійовичу, — сказав вже нудьгуючи Птибурдуков, — це навіть просто безглуздо. Ну, самі подумайте, що ви робите? У другому році п'ятирічки.
— Він мені насмілився сказати, що це безглуздо! Він, він, що дружину мою викрав! Йди геть, Птибурдуков, а ні, то я тобі по шиї, тобто по зашийку вам надаю!
— Хвора людина, — сказав Птибурдуков, намагаючись не виходити з рамок пристойності.
Але для Варвари ці рамки були тісні. Вона вхопила з столу вже засохлий зелений бутерброд і посунула на голодуючого. Лоханкін захищався так запекло, ніби його мали каструвати. Птибурдуков відвернувся й дивився у вікно кінський каштан, що цвів білими свічками. Позад себе він чув огидне мукання Лоханкіна і викрики Варвари:
— Їж, підла людино! Їж, кріпоснику! Наступного дня Варвара, схвильована несподіваною перешкодою, не пішла на роботу. Стан голодуючого погіршав.
— От вже і різачка почалась у шлунку, — з задоволенням повідомляв він, — а там і цинга прийде на
