Золоте теля - Євген Петрович Петров
Після кількох годин вартування на вулиці, нарешті, виявилися всі необхідні дані: прикриття нічної темряви і сам пацієнт, який вийшов з дівчиною з будинку, де мешкав старий ребусник. Дівчина у план не вкладалася. Поки що довелося піти слідом за гуляючими, що подалися до моря.
Розжарений уламок місяця низько висів понад берегом, що вичахав після денної спеки. На скелях сиділи чорні базальтові пари, завмерши навік в обіймах. Море шепотіло про кохання до згину, про вічне щастя, про муки серця й інші неактуальні дрібниці. Зоря з зорею розмовляли азбукою Морзе, то засвічуючись, то згасаючи. Світловий тунель прожектора з'єднував береги затоки. Коли він зникав, на його місці ще довго стояв чорний стовп.
— Я стомився, — канючив Паніковський, плентаючись по скелях і урвищах за Олександром Івановичем та його кралею. — Я старий. Мені важко. Він спотикався об ховрашкові нори і падав, хапаючись руками за висохлі коров'яки. Йому так хотіося на заїжджий двір, до домовитого Козлевича, з яким так приємно попити чай і погомоніти про всяку всячину.
І тієї ж хвилини, коли Паніковський уже напевно вирішив повертатись додому, запропонувавши Балаганову кінчати розпочату операцію самому, спереду почулося:
— Як тепло! Ви не купаєтесь вночі, Олександре Івановичу? Ну, тоді почекайте мене тут. Я тільки раз пірну — і назад.
Почувся шурхіт камінців, що посипалися з обриву; біле плаття зникло, і Корейко лишився сам.
— Швидше! — прошепотів Балаганов, сіпаючи Паніковського за руку. — Отже, я заходжу з лівого боку, а ви — з правого. Тільки швидше!
— Я — з лівого, — боязко сказав порушник конвенції.
— Гаразд, гаразд, ви з лівого. Я штовхаю його в лівий бік, ні, в правий, а ви тиснете з лівого.
— Чому з лівого?
— Ну, от іще! Ну, з правого. Він каже: «Хуліган», а ви відповідаєте: «Хто хуліган?»
— Ні, ви перший відповідаєте.
— Гаразд. Все розкажу Бендеру. Ходімо, ходімо. Отже, ви з лівого…
І доблесні сини лейтенанта, тремтячи, наблизилися до Олександра Івановича.
План був порушений з самого початку. Замість того щоб, згідно диспозиції, зайти з правого боку і штовхнути мільйонера в правий бік, Балаганов потоптався на місці й несподівано сказав:
— Дозвольте прикурити.
— Я не курю, — холодно відповів Корейко.
— Так, — вже зовсім дурнувато промовив Шура, озираючись на Паніковського.
— А котра година, ви не знаєте?
— Годин дванадцять.
— Дванадцять, — повторив Балаганов. — Гм… І хто б міг подумати…
— Теплий вечір, — запобігливо сказав Паніковський. Запала мовчанка; чулося, як шаленіли цвіркуни. Місяць побілів, і при його світлі можна було побачити добре розвинуті плечі Олександра Івановича. Паніковський не витримав напруження, зайшов за спину Корейка і верескливо викрикнув:
— Руки вгору!
— Що? — здивувався Корейко.
— Руки вгору! — повторив Паніковський ослаблим голосом. В ту ж мить він дістав раптовий і дуже болісний удар у плече й упав на землю. Коли він підвівся, Корейко вже зчепився з Балагановим. Обидва тяжко дихали, наче пересували рояль. Знизу линув сміх русалки і плескіт води.
— За що ж ви мене б'єте? — канючив Балаганов. — Я ж тільки запитав, котра година!..
— Я тобі покажу, котра година! — шипів Корейко, вкладаючи у свої удари одвічну ненависть багача до грабіжника.
Паніковський рачки підповз до місця битви і ззаду запустив руки до кишені геркулесівця. Корейко хвицьнув його ногою, та вже було пізно. Бляшана коробочка з-під цигарок «Кавказ» перекочувала з лівої кишені до руки Паніковського.
З другої кишені на землю посипалися папірці і членські книжечки.
— Тікаймо! — крикнув Паніковський звідкілясь з темряви.
Останній удар Балаганов дістав у спину.
За кілька хвилин зім'ятий і схвильований Олександр Іванович побачив високо над собою дві освітлені місяцем голубі фігури. Вони бігли горою, прямуючи до міста.
Свіжа, пахнучи йодом, Зося застала Олександра Івановича за дивним заняттям. Він стояв навколішки і, витираючи тремтячими пальцями сірники, підбирав розкидані по траві папірці.
Та перш, аніж Зося запитала, що то він робить, Корейко вже знайшов квитанцію на чемоданчик, що спокійно лежав у камері схову ручного багажу, поміж рогозовим кошиком з черешнями і байковим портпледом.
— Випала з кишені, — сказав він, роблено посміхаючись і старанно ховаючи квитанцію.
Про цигаркову коробку «Кавказ» з десятьма тисячами, які він не встиг перекласти в чемодан, згадав лише, коли входив до міста.
Поки на морському березі відбувалася титанічна боротьба, Остап Бендер вирішив, що перебування в готелі на. очах усього міста виходить затримки задуманого діла і надає йому непотрібну офіційність. Прочитавши в чорноморській вечірці оголошення:
«Зд. чуд. кімн. з ус. вигод. і вид. на м. од. ін. хол». І враз збагнувши, що це означає: «Здається чудова кімната з усіма вигодами і видом на море одинаку, інтелігентному холостякові», Остап подумав: «Здається, зараз я холостий. Нещодавно старгородський загс надіслав мені повідомлення про те, що мій шлюб з громадянкою Грицацуєвою припинено згідно заяви з її боку і що мені присвоюється дошлюбне прізвище О. Бендер. Що ж, доведеться жити дошлюбним життям… Я холостяк, одинак інтелігент. Кімната, безумовно, буде моєю».
І, одягнувши білі прохолодні штани, великий комбінатор попрямував за зазначеною адресою.
Розділ XIII
ВАСИСУАЛІЙ ЛОХАНКІН І ЙОГО РОЛЬ У РОСІЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ
Рівно о шістнадцятій годині сорок хвилин Васисуалій Лоханкін оголосив голодовку.
Він лежав на цератовій канапі, відвернувшись від усього світу, обличчям до опуклої спинки. Лежав він у підтяжках і в зелених шкарпетках, які в Чорноморську називають також карпетками.
Поголодувавши в такій позі хвилин двадцять, Лоханкін застогнав, перевернувся на другий бік і подивився на дружину.
При цьому зелені карпетки описали в повітрі невеличку криву. Дружина вкидала в дорожній фарбований мішок своє добро: фігурні флакони, гумовий валик для масажу, дві сукні з хвостами і одну стару без хвоста, фетровий ківер із скляним півмісяцем, мідні патрони з губною помадою і трикотажні рейтузи.
— Варваро! — сказав Лоханкін в ніс. Дружина мовчала, гучно дихаючи.
— Варваро! — повторив він. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдукова?
— Так, — сказала дружина. — Я іду. Так треба.
— Але ж чому? Чому? — сказав Лоханікін з коров'ячою пристрастю.
Його і так великі ніздрі у розпачі роздулися. Затремтіла фараонська борідка.
— Бо я його кохаю.
— А як же я?
— Васисуалію! Я ще вчора тебе повідомила. Я тебе більше не люблю.
— Але я! Я ж тебе люблю, Варваро!
— Це твоя приватна справа, Васисуалію. Я іду до Птибурдукова. Так треба.
— Ні! — вигукнув Лоханкін. — Так не треба! Не може одна людина піти, якщо друга її любить!
— Може, — роздратовано сказала Варвара, видивляючись у кишенькове люстерко. — І