Пожежник - Джо Хілл

Гарпер було важко відповісти. Вона ще не знала, як описати словами те, що сталося з Джейкобом. Те, що він намагався їй заподіяти.

Пожежнику, здавалося, вистачило одного позирку на неї, щоб зрозуміти, що запитання загнало дівчину в глухий кут, тож він відповів сам.

— Її чоловік прийшов по неї з револьвером. Я відігнав його. Оце й усе. Часу обмаль, Томе.

— Хіба не завжди так? — відповів Отець Сторі.

Пожежник почав розвертатися... а тоді обернувся і вклав Гарпер щось у руку.

— О, сестро, ви дещо загубили. Тримайте це при собі. Як ще колись виникне потреба, лише дмухніть. — То був її свисток. Вона впустила його, тікаючи від Джейкоба, і думати про свисток забула, а тепер була до абсурдності вдячна, що його таки повернули.

— Він не кожному дає свій свищик кохання, — сказала Еллі. — Ти в грі.

— Стеж за словами, — відказав Пожежник. — Що б на це сказала твоя мати?

— Щось іще брудніше, — відповіла вона. — Ходімо, заберемо сестрине причандалля.

Знову начепивши маску Капітана Америки, Еллі побігла до дерев. Пожежник вилаявся собі під ніс і поквапився за нею, змахуючи своєю залізною палицею, щоб розчистити дорогу в чагарнику.

— Еллі! — вигукнув Отець Сторі. — Еллі, прошу! Повернися!

Та за нею вже й слід охолов.

— Тому дівчаті не слід було вплутуватися у справи Джона, — промовив Бен Патчетт.

— А ти спробуй її зупини, — підштрикнула його Рене.

— Пожежник — Джон — підпалив себе, — сказала Гарпер. — Його рука спалахнула. Як йому це вдалося?

— Вогонь — то єдиний товариш диявола, — відповів Бен і зареготав. — Правда ж, Отче?

— Не знаю, чи він диявол, — озвався Отець Сторі, — та навіть якщо так, він наш диявол. Все-таки... я волів би, щоб Еллі не йшла з ним. Чи їй кортить померти, як її мати? Часом мені навіть здається, що вона кидає життю виклик.

— Ох, Отче, — сказала Рене. — Ви виростили двох дівчат-підлітків. Якщо комусь і судилося зрозуміти Еллі, то саме вам.

Вона глянула на ліс, де щойно зникла Еллі, і додала:

— Звичайно ж, вона кидає життю виклик.

2

До табору Віндем була заледве миля шляху, але Гарпер здавалося, що вони вже багато годин крокують за Отцем Сторі крізь утомливу задушливу темряву. Вони продиралися крізь кучугури опалого листя, пленталися довкола сосон, дерлися через купи каміння, невпинно прямуючи на солоний запах Атлантики. Щиколотка гуділа від болю.

Гарпер не питала, чи довго їм ще йти, а сам Отець Сторі мовчав. Невдовзі по тому, як вони рушили, він щось поклав собі до рота — завбільшки з сойчине яйце — і більше не видав ані звуку.

Вони вийшли поблизу Літтл-Гарбор-роуд. Через асфальтобетонне покриття дороги було видно поворот до табору Віндем: стежку, вимощену втрамбованими білими мушлями та піском. Дорогу перекривав ланцюг, що звисав з пари високих валунів, які могли б гарно вписатися в ансамбль Стоунгенджа. За ними здіймалися зелені пагорби. Навіть у нічній пітьмі Гарпер розгледіла білу дзвіницю церкви, що стирчала над ними десь за півмилі звідти.

Край дороги, відразу за тими тотемними брилами граніту, стояв згорілий почорнілий каркас автобуса. Бур’яни діставали йому до самих обідків, сам автобус обгорів аж до залізного кістяка.

Перш ніж вони перетнули дорогу, Отець Сторі двічі поплескав у долоні. З чагарників випірнули четверо і попрямували через асфальтоване покриття до піщаної стежки. Сходинками автобуса спустився хлопчик, зупинився у дверях і спостерігав, як вони наближаються.

Отець Сторі витяг з рота біле яйце й озирнувся на Гарпер, яку підтримували попід руки.

— Автобус виглядає як гора брухту, але це не зовсім так. Фари працюють. Якби на дорозі з’явився чужинець, хлопець в автобусі почекав би, поки небажаний гість зникне з очей, а тоді блимнув би сигнал. Інший хлопець, що у дзвіниці церкви, постійно за цим пильнує. Від усевидющого ока в дзвіниці нікому не сховатись, — на цих словах він посміхнувся, а тоді додав: — У разі потреби ми можемо дістатися сховку за дві хвилини. Тренування проводяться щодня. Це заслуга Бена Патчетта — то все його задум. Мої ідеї зводилися до фантастичної системи пташиного свисту й можливості використовувати повітряних зміїв.

У хлопця в автобусі була борода, яка навіяла Гарпер думки про вікінгів: жорстка котушка переплетених помаранчевих дротів. Однак обличчя в нього було юним і ніжним. Гарпер сумнівалася, що він старший за Еллі. Хлопець ліниво вертів у руках кийок.

— Отче, я, мабуть, не так зрозумів план, — промовив хлопчик. — Мені здавалося, що ви пішли по медсестру, а не людину, якій вона потрібна, — його погляд ковзав з одного обличчя на інше; він усміхнувся, дещо стурбовано. — Щось я не бачу Еллі.

— Ми почули гучний тріск, неймовірний гамір безглуздого насильства та безтямного руйнування, — відповів йому Отець Сторі. — Певна річ, Еллі кинулася йому назустріч. Спробуй не хвилюватися, Майкле. З нею Пожежник.

Майкл кивнув, тоді, майже поштиво, нахилив голову у бік Гарпер. Його очі світилися запалом невинності, наче в людини, котра пізнала Спасіння.

— Мої вам вітання. Ми тут усі друзі, сестро. Тут ваше життя розпочнеться наново.

Вона всміхнулася у відповідь, не знаючи, як відповісти, і за якусь мить для цього вже було пізно — Бен та Рене потягнули її вперед. Коли Гарпер озирнулася, хлопець уже зник в автобусі.

Отець Сторі збирався було покласти жуйку знову до рота, та перехопив погляд Гарпер.

— А. Нав’язлива звичка. Підхопив її, читаючи Семюела Беккета. Час від часу кладу собі камінець до рота, щоб мовчати й дослухатися. Я кілька десятиліть викладав у приватній школі, а коли навколо вештається стільки молоді, важко втриматися, щоб не читати їм моралі.

Вони рушили звивистою стежкою крізь укриту листям темряву, повз висохлий басейн та стрільбище, де мідні патрони тьмяно виблискували серед опалих листків. Місцина мала вигляд давно закинутої — але цю видимість, як дізналася згодом Гарпер, вдавалося підтримувати не без зусиль.

Нарешті вони дісталися вершини пагорба. По інший бік схилу, в неглибокій, трав’янистій луці, погляду відкрилося футбольне поле, де діти галасували й ганялися за м’ячем, який світився слабким, моторошним зеленим сяйвом — наче привид. Далі, крізь дерева, виднівся довгий елінг і хвиляста темінь моря.

Каплицю було розташовано праворуч, на віддалі від дороги. Вона містилася в дальньому кінці саду скульптур, з вкритих мохом дольменів та високих монолітів. Цей Парк монументів видавався дивною, примітивною сторожею, яку виставили перед цілком сучасною церквою, з високою дзвіницею та яскраво червоними дверима. Церква, можливо, і є місцем поклоніння, але сад скульптур виглядав радше як місце жертвоприношення.

Увагу Гарпер