Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Горілка перестала пекти стравохід, перебралася до потилиці, почала ніжно розгойдувати світ перед очима. Більше пити не варто. Вже стає краще. Скоро можна буде знов думати про Пошук Істини.
До кого телефонувати? Не хочеться до Лариси. Таке дурне було те чаєпиття з Анжелою. Залишається Риженко. Відшукав у шухляді його візитівку, яка лежить там ще від часів акції «Інтелектуали за свободу». Котра година? Двадцять до одинадцятої. Здається, у Риженків немовлят немає.
— Слухаю вас.
— Олександре, це Чеканчук. Є новини на шляху пошуку істини. Серйозні новини.
— Я слухаю вас дуже уважно.
— Загинув Анатолій Сумцов.
— Хто це такий?
— Це чоловік з Дружбонародівки. Той, що давав мейли і наговорював на автовідповідач: «Де ти, моя люба?»
— Ти певний, що це той самий?
— Абсолютно, — Чеканчук розповів про відповідь електронною поштою вранці, про лист у сейфі і про недавню розмову з Миколою Кубовим. А також і про відсутність інформації щодо Дружбонародівки в Мар’яниному комп’ютері.
— Та-а-ак. Це вже схоже на змову. Прямо страшно. Не знаю, як вам, а мені страшно.
— Ми, здається, нарешті, перейшли на ти.
— Так, Сашку. Не знаю, як тобі, а мені страшно. Шлях до істини буває страшний.
— Але ми не сходимо з того шляху.
То невже істина смерті Мар’яни Хрипович — в її особистому житті? Невже така раціональна особа загинула через кохання? Як вона визначала його у своїх статтях і ток-шоу? «Єдина радість соціально незахищених верств населення»? «Хвороба недорозвинених суспільств»? Бо ж у постіндустріальних суспільствах кохання функціонує переважно в царині секс-шопів, районів червоних ліхтарів, шлюбних контрактів, тривалих процесів про розлучення й аліменти, а також у вигляді покетбуків «Демонічна пристрасть».
Як домовлялись, зібралися в неділю в помешканні Риженка, в його кабінетику. Трамваї дзеленчали і граблі стирчали у вікні навпроти, і шкірили свої брудні зуби. Вже домовлено з Вістом, що Чеканчук і Лариса поїдуть до Новожахова до Козових, а потім, хоча там нема ніяких службових справ, неодмінно заїдуть до Дружбонародівки. Кубов пообіцяв зустріти і розмістити їх у своєму великому будинку. Він покаже їм будиночок Анатолія і музичну школу.
Спробували звести до спільного знаменника усе, що знали про Мар’янині особисті контакти протягом останнього року. Чеканчук твердив, що і він, і всі співробітники фундації не мали ні найменшого сумніву щодо громадянського зв’язку між Мар’яною й Вістом. Ввечері після роботи вони не раз їхали кудись разом у його бежевому «Лексусі». Вони разом ходили в гості й на прийняття. Мар’яна мала ключі від величезного Вістового помешкання, куди бос запрошував співробітників двічі на рік — на день свого народження в жовтні й на день народження Сполучених Штатів у липні, і Мар’яна почувалася там господинею. Це був зв’язок двох елітних осіб, що знали ціну одне одному і головне — собі.
— Мала такого престижного друга і ще їй до повного щастя забажалося гранатовий браслет...
— Віст, звичайно, зануда, яких мало.
— Якщо чесно, таких багато. Але той нещасний і, головне, зовсім непрестижний чоловік з Дружбонародівки — навіщо він був їй потрібен?
— Якби ж то знати...
— Пам’ятаєш її дискусії в усіх медіа, коли на неї налітали ті жіночки: як ви можете говорити, що кохання нема, коли ми з чоловіком прожили сорок років, ми стільки витерпіли разом!..
— Так, так, а вона відповідала: абсолютно правильно, витерпіли разом! А якби життя було таким, що не треба терпіти, а просто жити!
— Усе це ми пам’ятаємо: на селі розлучень майже не буває не через родиноцентричну сільську ментальність, а через те, що бабі на селі фізично не вижити без мужика! А з центральним опаленням і достатньо розвиненою мережею магазинів необхідність у чоловічій силі відпадає.
— Хіба що в ліжку.
— Так, і про ліжко її теж багато питали. Але вона, здається, була готова до всіх запитань, і зокрема на інтимну тематику. І відповідала, що певна вибірковість в інтимних стосунках не є коханням. Секс і кохання — зовсім різні речі. Так само, як кохання і шлюб.
— А між іншим, якщо вже ми заговорили про секс, — взяла слово Лариса. — Це було в приміщенні фундації, я забігла до Мар’яни під час обідньої перерви. Було тепло, ми сиділи з кавою на парапеті фонтану. Був жовтень, час бабиного літа. Ми не обговорювали конкретних чоловіків, говорили про секс узагалі. Мар’яна завжди, скільки я її знаю, найбільше пишалася своїм досвідом. Не грошима, не зовнішніми досягненнями, — головне для неї було продемонструвати, ніби вона знає щось таке, чого не знає ніхто. Ми з нею говорили про статевий акт як про філософську категорію...
— Статевий акт не може бути філософською категорією, — втрутився чутливий до термінології Риженко, — це категорія біологічна. Ви, вочевидь, говорили про всезагальні питання буття, що виникають у зв’язку з рефлексіями щодо моральних аспектів статевого акту...
— Ми говорили не про рефлексії, а про імпресії. І вона тоді сказала: є мужчини, які, — Лариса глибоко
