Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Цього разу я не опираюся. І, не сперечаючись, сідаю, пересунувши свій стілець так, щоб було видно всю кухню і все, що на ній відбувається. Потираю змерзлі руки, намагаючись якнайшвидше їх зігріти.
Герцог, обтрусивши й повісивши мою шубку на вішалку біля дверей, знімає своє пальто, вішає його туди ж і обертається до мене. Здивовано здіймає брови, окидаючи мене уважним поглядом. Хмикає якимось своїм думкам... І сідає поруч, накриваючи мої долоні своїми. Зігріваючи вже одним цим жестом.
− Ось, тримайте. Дуже свіжі, — тана Грася ставить перед нами кошик із запашними пиріжками.
А за хвилину на столі з’являються тарілки з пухким омлетом, сир, масло на блюдечку, свіжий хліб, вазочка з ожиновим варенням і два великі горнятка запашного чаю.
І все це виглядає так смачно, так затишно і так по-домашньому, що в душі мимоволі підіймається нестримна хвиля тепла і щемкого відчуття смутку. Давно я не відчувала нічого подібного. Відколи померла мама. А може навіть довше. З того дня, як ми покинули будинок, де я виросла.
− Дуже дякую, — сковтнувши давкий гіркий клубок у горлі, зворушено дивлюсь на кухарку, яка завмерла поруч.
— Їжте на здоров’я, — по-материнськи тепло усміхається та. І після вдячного кивка Сенда йде, щоб продовжити свою роботу.
− З тобою все гаразд? – тихо запитує герцог, гладячи мої пальці.
І тільки тепер я розумію, що весь цей час дивився в одну точку. Ще й сльози виступили на очах.
Зовсім вже розклеїлася. Неприпустимо просто.
− А... так... к-хм, так, все гаразд, — я прочищаю горло і киваю. − Я просто замерзла... і тепер трохи тремчу від холоду.
Примружившись, він одразу ж підіймає вільну руку й кладе долоню мені на чоло.
− У мене немає жару, — відхиляюся я. Інакше він знову почне вкладати мене в ліжко. І щоб змінити тему, я демонстративно вдихаю аромати їжі: – М-м-м, так смачно пахне. — Вивільнивши руку з-під його долоні, підсуваю до себе тарілку з омлетом і хапаю вилку. − Смачного, Сенде.
− І тобі, Мірі, — посміхається він, теж беручись за свою порцію.
