Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Один, тільки один, громадянине начальник. Старий.

— А другий, з яким він після «самовбивства» до вас з'явився?

— Не знаю, збагнути не можу, куди подівся.

— Не крутіть, Силаєв!

— От як перед богом, громадянине начальник! У підвал він з обома чемоданами вліз, а коли вийшов, дивлюсь — у руці в нього один.

— Не брешете? — насупив брови Воробйов.

— Громадянине начальник! — Силаєв скорчив ображену гримасу. Олов'яні очиці його жалібно закліпали. — Я перед вами — весь. Ані стілечки, ні крихточки не утаїв.

— Перевіримо, все перевіримо, — пообіцяв Воробйов, підводячись із стільця. — А тепер збирайтесь, громадянине Силаєв…

З арештом Силаєва «кепська справа» розплуталась остаточно. Стало зрозуміло, чому Блеквуд інсценував «самовбивство», яка роль у цій історії керівників сект і обдуреного ними Ситника.

«Існування секти, — міркував Воробйов, — промах у нашій ідеологічній та виховній роботі, з якого негайно скористався ворог. Завдає удар у слабке місце… Недарма Блеквуд був упевнений, що в Силаєві знайде спільника…»

«Кепська справа» розплуталась, але головне було ще попереду. Спільники злочинця, Снлаєв і Капров, були арештовані, а сам злочинець гуляв на волі, здійснював свої задуми десь у Кленові чи в іншому місті.

І Воробйов вирішив просити дозволу у начальства поїхати у Кленів. Він мотивував це тим, що, по-перше, хоче сам довести справу до кіпця, а по-друге, в нього більше шансів спіймати злочинця, ніж у будь-кого іншого — адже він одного раду бачив Блеквуда в порту, коли той сходив з теплохода, запам'ятав його і зможе впізнати навіть під час випадкової зустрічі на вулиці.

День хилився до вечора, коли за стіною почулися рипіння койки і хрипкий кашель. Павлюк, який давно прокинувся і лежав з розплющеними очима, зрозумів: його новий знайомий прочумався після ранкової пиятики. Після другої пляшки самогону Дем'янка зовсім розібрало. Він раптом знову почав виганяти Павлюка, лаяти, і той насилу втихомирив свого п'яного хазяїна. Сяк-так він уклав Дем'янка, потім вийшов у сусідню кімнату і теж ліг. Випив Павлюк мало, в голові тільки трохи наморочилось, і він міг добре обміркувати все, що сталося.

Чому за ним гнались?

Пояснити було неважко: по вулицях цілу ніч ходили патрулі, перевіряючи у підозрілих перехожих документи.

У той час, зразу після війни, нічний патруль ні в кого не викликав подиву. Не дивувався йому і Павлюк. Від таких зустрічей він не гарантований, треба тільки бути обережнішим і пильнішим.

Поступово його думки перескочили на інший об'єкт. Почав обмірковувати, як надалі поводитися з Дем'янком.

Павлюк був дуже високої думки про себе, йому подобалися люди, схожі на нього вдачею. Він анітрохи не розгнівався, коли Дем'янко хотів вигнати несподіваного гостя із свого житла, зовсім не турбуючись про те, що той потрапить просто до рук контррозвідників. Павлюк зробив би так само, бо завжди і скрізь думав тільки про себе. Брутальність Дем'янка теж подобалась Павлюкові. Викликала довір'я і розповідь про службу в дивізії СС «Галичина», про бездомні блукання, безпросвітне майбутнє.

«Саме такий суб'єкт мені і потрібен, — міркував Павлюк. — Дітися йому нікуди, служитиме надійно. Не боягуз, видно, шибайголова. Коли закінчу тут, спробую забрати його з собою, там його вимуштрують…»

Переконавшись, що сусід прокинувся, Павлюк увійшов в його кімнату.

Дем'янко сидів на ліжку, похмуро дивлячись перед собою.

— Тріщить голова, — поскаржився він. — Давно не пив. Ні з ким було, та й боявся: нап'єшся, заснеш — тебе і схоплять голими руками.

— Нічого, — заспокоїв Павлюк. — Тепер захищатимемо своє життя разом — надійніше.

Парубок глянув на нього, нічого не відповів.

Пам'ятаєте нашу розмову? — спитав Павлюк.

Пам'ятаю.

— Ну і?..

— Я не від того, щоб працювати разом з вами, але при одній умові — якщо ви допоможете мені втекти за кордон. Тут мене все одно колись посадять… Але я повинен знати, з ким маю справу.

— Узнаєте, — підбадьорливо кивнув Павлюк. — Про все узнаєте в свій час. А поки що ви повинні цілком довіряти мені і підкорятись.

Дем'янко мовчки, пильно дивився в очі Павлюкові. Дивився довго, не відриваючись. Здавалося, він хоче проникнути в найпотаємніші думки свого нового знайомого. Але вузькі, кольору спитого чаю очі Павлюка не виражали нічого.

Тоді Дем'янко встав, підійшов впритул до Павлюка, вихопив з кишені парабелум і, приставивши дуло до грудей співрозмовника, сказав чітко, розмірено, з холодною люттю:

— Добре, я обіцяю беззаперечно коритися і допомагати вам. Але майте на увазі, я прикінчу вас, коли ваша поведінка викличе хоч тінь підозри. Моє життя все одно пропаще. Запам'ятайте це раз і назавжди.

Павлюк скривив губи в посмішку. Попередження йому сподобалося: він теж не довіряв нікому і розумів це почуття в інших.

— Ну-ну, досить, заберіть пістолет. Зраджувати вас не в моїх інтересах. Виконуйте мої розпорядження, і все буде добре. А тепер ходімо.

— Куди?

— Одвикайте від запитань. Хіба своєму офіцерові ви ставили запитання?

— Добре, ходімо.

Мовчки одяглись і вийшли на вулицю. Смеркало.

— Ми йдемо в костьол святої Єліжбети, — пояснив Павлюк, за змичкою озирнувшись праворуч і ліворуч. — Там нас чекає один чоловік. Вірніше, чекає мене, про вас він нічого не знає, та дарма.

— У костьол, то в костьол, — байдуже відповів Дем'янко.

Людей у костьолі було небагато. Вони з'юрмилися навколо приліпленого до колони балкона, з якого отець Іваньо читав проповідь. Він говорив про найважливіший обов'язок кожного християнина — всіма помислами линути до бога.

Останній сонячний промінь падав з вузького верхнього вікна, прозорою золотавою стіною відокремлюючи священика од парафіян.

Павлюк пошепки сказав щось супутникові. Вони стали збоку,