Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Капрову було років п'ятдесят, а виглядав він далеко старішим — тихий, сухенький, з повільними рухами. Під вузьким лобом, як мишенята, бігали їдкі, колючі очі. Не вірилось, що це один з головних спекулянтів Енська, що під час арешту він чинив збройний опір.

— Громадянине Капров, у вас під час обшуку знайшли три тисячі голок до швейних машин? — спитав Воробйов.

— Не знаю.

— Звідки вони у вас, де ви їх узяли?

— Не знаю.

Капрон говорив, скорчивши напівідіотську гримасу, глухим, байдужим голосом.

— Він і на першому допиті так поводився, — сказав працівник прокуратури. — Двічі на експертизу направляли. Лікарі кажуть: здоровий, удає психічнохворого.

— Послухайте, Капров, — зробив ще одну спробу Воробйов. — Ви не можете не знати, що було і чого не було у вашій квартирі!

— Не знаю.

Поставивши ще кілька запитань і одержавши ту саму відповідь, Воробйов наказав вивести Капрова.

— А чому його прозвали «Пашка Богомол»? — спитав Воробйов, залишившись сам на сам з працівником прокуратури.

— Щодня молиться в камері, сектант.

— Он воно що? — зацікавився Воробйов. — А якої секти?

— «Слуг сьомого дня». Бузувіри окаянні, їм із-за кордону таємно літературу надсилають. © http://kompas.co.ua

— Дуже підозріла компанія, — згодився Воробйов — А яке становище займав Капров у секті?

— Кажуть, добував для неї гроші. Все, що мав від спекуляції, ніс їм, ну та й себе, звичайно, не кривдив. Але довести цього поки що не пощастило.

Хоч розмова з Капровим і не дала бажаних наслідків, Воробйов залишився нею задоволений. Інтуїтивно почував — він на правильному шляху.

Незабаром Воробйов переконався, що напав на слід. Може, про гроші Ситника довідався Капров, який купував у нього голки? Може, він зумів умовити Ситника зробити пред'явницький вклад, а потім… убив його?..

Проте незабаром сталася подія, яка спростувала всі припущення Воробйова.

… У п'ятницю ввечері в ощадкасу ввійшов огрядний чоловік і, пред'явивши ощадну книжку, сказав, що хоче одержати вклад. Контролер подивився на номер книжки: так і є, та сама, про яку треба повідомити.

— Повністю вклад зняти хочете?

— Так, — коротко відповів невідомий.

— Доведеться зачекати. Таку велику суму зараз видати не можемо. Грошей невистачить. Зайдіть годинки через три.

— Добре, — глянув на годинник. — Буду рівно о пів на шосту.

— Будь ласка.

Про вкладника негайно повідомили Воробйова. О п'ятій годині вечора він сидів за великим столом у залі ощадкаси і зосереджено заповнював якийсь бланк. Помічник його примостився на лавці в кутку, байдуже поглядаючи навколо. Він явно нудьгував. Ще двоє вартували на вулиці.

Час линув швидко.

Хоч Воробйову не раз доводилось бувати в такому становищі, він усе-таки починав нервуватися, мимоволі поглядав на великий електричний годинник.

Чверть на шосту. Пів на шосту.

Розвідник потроїв увагу, непомітно і пильно вдивляючись з кожного нового відвідувача, намагаючись визначити, котрий з них «він».

Тридцять п'ять хвилин на шосту. Сорок на шосту.

О п'ятій годині сорок хвилин до Воробйова підійшов начальник ощадкаси.

— Щойно подзвонив пред'явник. Роздумав брати гроші сьогодні, просив приготувати на завтра.

— На завтра! — вигукнув Воробйов. — А ви певні, що це він? Ні з ким не сплутали?

— Ні, він назвав номер книжки і суму, яку хоче взяти.

— Дивно.

Воробйов замислився, силкуючись розгадати, що криється за несподіваною зміною планів злочинця. Чи не відчув небезпеки? Це найгірше. Або хитрує, намагається якомога надійніше забезпечити себе від провалу.

— Коли зачиняється ощадкаса? — спитав Воробйов начальника.

— О восьмій.

— Добре, ми ще побудемо тут.

Розрахунок його виявився правильним.

Через дві години, за п'ятнадцять хвилин до закриття ощадкаси, коли вже Воробйов остаточно втратив надію, до віконця контролера підійшов огрядний чоловік з невеликим чемоданчиком і простягнув ощадну книжку на пред'явника.

— Видайте гроші, — зажадав він, — Усі.

Голос у нього був трохи уривчастий, нервовий.

«Боїться, — подумав Воробйов. — Душа в п'яти сховалася. Убили Ситника, мерзотники…»

Воробйов не квапився. Почекав, поки невідомий виконав усі необхідні операції, касирка відрахувала належну суму. Тільки тоді звернувся до незнайомця.

— Громадянине, ваші документи.

— Га? Що? Які документи? — злякано спитав невідомий, і гладкі щоки його дрібно затремтіли. Але вже наступної миті він зумів узяти себе в руки, дістав паспорт, простягнув Воробйову. — Ось, прошу.

— Федір Прокопович Силаєв, — прочитав Воробйов. — Пройдіть зі мною.

— Одну хвилиночку.

Силаєв перевірив видані касиркою пачки, взяв одну на вибірку, перелічив кредитки, поклав гроші в чемоданчик і звернувся до Воробйова, який спокійно стежив за ним:

— Будь ласка.

Воробйов запросив його в маленьку службову кімнатку ощадкаси, жестом запропонував сісти. Той примостився скраю на стільці. Зовні сектант був спокійний, видавав його тільки м'яз на гладкій щоці, який раз у раз смикався, та ще боязко-запобігливпй вираз круглих, олов'яного кольору очей. Це знову наштовхнуло Воробйова на думку, що Ситник загинув, убитий.

Назвавши себе і показавши документ, працівник карного розшуку спитав:

— Свої гроші одержали?

— Ні, — відповів Силаєв.

— А чиї?

— Знайомого.

— Прізвище?

— Ситник Семен Григорович.

«Що за чортовиння, — вилаявся в думці Воробйов. — Навіть не збирається відмагатись… Але ж він боїться, дуже боїться… Яку підлоту, яке шахрайство ховають ці круглі очі?»

_ Так, — замислено промовив Воробйов. — Ситника, значить, гроші? А де ж він?

— Живе у нас у молитовному домі.

— В якому це молитовному домі?

— «Слуг сьомого дня». Господь привів