Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

— Цей вчинок Назара став останньою краплею, — спустошивши третю склянку коктейлю, я з гуркотом повертаю її на столик.

— Отетеріти, — хором видають подружки.

До нас вчетверте підходить адміністратор з пропозицією обрати будь-яку пісню для виконання, але ми чемно відмовляємося. Наше тріо повністю поглинуте божевіллям, що відбувається в моєму житті.

Калатаю смугасту соломинку, перемішую нею кубики льоду з листочками м'яти, що не встигли розтанули, та шматочки лайма. Насилу вдається підняти погляд до моїх дівчат. Сором, який охопив щоки в процесі оповідання, тільки посилюється в тиші, що повисла за столом.

Навіть нетверезий чоловік в іншому кінці зали перестав вити Бардівський романс.

На обличчях Олександри та Ірини застигли шок та розгубленість. Подруги дивляться одна на одну, а потім на мене. Розкривають роти як рибки, але не вимовляють ні слова.

— Е-е-е, я навіть не розумію, що сказати. — Першою обітницю мовчання порушує, на мій подив, зовсім не Олександра. — Потрібні ще кілька коктейлів, для кращої завс… засвос… зусв… Дідько! Для перетравлення бомби, яку ти нам тут розказала.

— Підтримую, — кивнувши, погоджуюсь з Ірою. — Ти з нами?

Олександра свердлить мене пронизливим поглядом.

— Що таке?

— Я не вірю, що Горський замкнув двері. На нього це не схоже. Він, звичайно, козел ще той, але така поведінка з ним ніяк не в'яжеться.

— А хто тоді це зробив?

— Та хоч хатня робітниця. Сама ж кажеш, що вона слухавку не брала. А може все ще простіше. Раптом ти на емоціях не в ту сторону двері смикала чи замок заклинило?

— Хочеш сказати, що я з розуму вижила й забула як двері власної спальні відчиняються? — упираю лікті у стіл та нахиляю плечі вперед. — Я дурна чи що?

— Не лютуй, — суворим тоном обриває Саша. — Я не ворог тобі. Просто не можу повірити в те, що чоловік, який кохає до безтями, що виконує кожну твою забаганку, раптом замикає кохану в кімнаті. Назар багато разів витягував тебе із досить гидких місць та, попри це, жодного разу не обмежував твого пересування. А тут раптом почав. Навіщо йому це робити?

— Та я знаю звідки. Після появи цієї білявки Назар сам не свій. Може вона йому щось наговорила про мене?

— Ще скажи, чар-зілля наварила.

— Він цілий тиждень мовчав, що щокатий пацан зі світлини його син. Робив як йому зручно: я продовжувала літати світом, поки він спокійно катав дитячу коляску разом з Баженовою по місцевих парках.

— Ти впевнена, що все насправді так було?

— А як ще, Сашо? Він по першому дзвінку помчав до коханки, а мене замкнув у хаті.

— Я не виправдовую його, Каро. Просто… Хрін його знає, як би я повелася на місці Горського. Платити безликі аліменти на рідного сина, тоді як із законною дружиною спільні діти неможливі.

Слова подруги ніби таз крижаної води. Або занурення в ополонку на Водохрещу за температури мінус двадцять п'ять. Паралізується вся робота організму. Думки покриваються товстим шаром льоду.

— Сашо! — отетерівши, смикає подругу Іра. — Каро, не слухай її. Вона вже свою норму перебрала, от і верзе дурниці.

Слова дівчат важко розібрати. Голова розколюється на частини. По потилиці ніби хтось стукає молотком. Мружусь від неприємних почуттів, що давлять на барабанні перетинки.

— Нічого я не перебрала. Просто хочу розкрити Кароліні очі. Вимагати від чоловіка колишнього ставлення більше немає сенсу. Дитина Горського від іншої жінки тепер назавжди буди присутня у їхній сім'ї, хочеться того чи ні.

— Хочу співати, — раптом я кричу на весь зал.

Адміністратор немов за помахом чарівної палички з'являється біля нашого столика, простягає мені теку з переліком пісень, що є в їхній базі.

Здивовані погляди подруг ігнорую, гортаючи важку саморобну книгу. Все не те, все не підходить. Або надто складні вокально, або не підходять мені за душевним станом. У результаті закриваю теку так ні на чому і не зупинившись.

Називаю рядок з пісні, яка першою спадає на думку. Адміністратор вручає мені мікрофон та бажає успіху.

На перших акордах мінусової фонограми підскакую з місця та починаю пританцьовувати. Рядки куплету даються трохи складно, не встигаю за ритмом. Червонію, сміюся, але все одно продовжую співати.

Хлопці за сусіднім столиком весело свистять та голосно аплодують. Надсилаю їм кокетливу посмішку та відвертаюся в інший бік.

Перед очима розпливаються літери. Слова Олександри дзижчать на задньому плані свідомості. Між рядками приспіву непомітно пальцями витираю сльозу, яка ось-ось хоче скотитися по щоці.

Тяжкість провини через власну неповноцінність тисне на грудну клітку. Я ніколи не мріяла завести табун крикучих дітей та осісти домогосподаркою на роки нескінченного декрету. Та що там діти? Я навіть ніколи не прагнула вдало вискочити заміж, аби забезпечити собі заможне існування.

Моя голова з юних років була зайнята думками про те, як стати супер моделлю на кшталт Клаудії Шиффер, Наомі Кемпбелл, Жізель Бюндхен, Кара Делевінь та інших. Уявляла, як одного дня сяятиму у світлі софітів, крокуючи в нарядах світових брендів, а моїми фотографіями будуть прикрашені обкладинки відомих журналів.