Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш

обличчям і великими очима. Хлопчик так довго йшов лісом, що потроху вже розучився говорити. Одного дня він відчув страшенну втому від своєї мандрівки. Хлопчик сів під деревом і задумався над тим, для чого він іде. Адже він залишив усе — батьків, родину, хатні вигоди і смачну їжу. Його цікавила тільки правда — а саме, він хотів пізнати, навіщо він з’явився на цей світ, для чого йому був даний розум, здатний пізнавати, і який сенс у всьому тому, що відбувалося навколо. Хлопчик так довго і так зосереджено думав над цими запитаннями, що в один момент перед ним з’явився чоловік надзвичайної вроди — він був одягнутий у золоті шати, що сяяли, наче блискавка, прикрашений гірляндою з духмяних квітів, на голові у нього була золота діадема, а в руках він тримав горнятко з молоком і тарілку з їжею. Від чоловіка струменіло таке сяйво, що хлопчик затулив обличчя руками. Прекрасний чоловік простягнув йому тарілку з їжею і горнятко з молоком і мовив: «Джонні, ти не їв уже стільки часу, візьми, будь ласка, я приніс тобі цей солодкий рис і молоко». «Хто ти? — спитав Джонні. — Я ніколи не бачив таких красивих істот! Ти сяєш, наче сотні тисяч сонць, твоя усмішка подібна до вигину овиду, який мені відкривався, коли я підіймався на вершини гір, а твої очі нагадують мені прозорі безодні озер, які я минав у долинах. Будь ласка, скажи мені, незнайомцю, як тебе звати і чому ти з’явився мені?». «Я Правда Істини, — сказав прекрасний прибулець. — Я прийшов до тебе, тому що більше не міг дивитися, як ти босий продираєшся крізь ці зарості, не зважаючи на порізи, які залишало тобі на шкірі гостре листя, не звертаючи уваги на колючки, які впивалися тобі в п’яти. Ти шукав мене, і ось Я перед тобою». Хлопчик був настільки вражений, що з очей у нього полилися сльози. Він упав на коліна перед Правдою Істини і став молитися до Нього: «Будь ласка, не йди, залишайся завжди зі мною». Але Правда Істини тільки усміхнувся і сказав йому таке: «На жаль, більше ми з тобою в цьому місці не зустрінемося. У мене справи, і мені час іти. Але я благословляю тебе все життя пам’ятати про Мене, і наступного разу, уже в кращому місці, ми зустрінемося знову, і ти впізнаєш Мене». Сказавши це, Правда Істини щез, і хлопчик заголосив від горя на весь ліс. А коли трохи заспокоївся, то з’їв солодкий рис, запив його молоком, розбив на дрібні шматки глиняне горнятко і тарілку, яку приніс йому чоловік, і з’їв їх теж. Він продовжив свій шлях, і кожного разу, коли він згадував прекрасного Правду Істини, очі його мокріли від сліз, а серце розривалося від розпуки. Через кілька днів він вийшов у маленьке селище, де жили дуже прості люди. Біля селища протікав струмок, і він побачив, як у струмку, стоячи по коліна у воді, молода дівчина прала одяг. Хлопчик замилувався цією дівчиною, бо в її юній вроді він побачив відблиск краси Правди Істини, і він вирішив, що через неї зможе знову наблизитись до того прекрасного чоловіка. «Хто ти?» — спитав він у юнки. Дівчина злякалась його, тому що хлопчик був геть чорним після стількох місяців блукань, тільки очі блимали на обличчі. «Не бійся, — сказав він. — Я син заможного купця, на церемонії повноліття я сказав своїм наставникам, що хочу відректися від світу, аби пізнати Правду Істини, і пішов у джунглі. Я довго блукав джунглями й одного дня Правда Істини прийшов до мене. Тепер я хочу повернутися до людей і робити те, що мені належить робити. Стань моєю дружиною, о прекрасна, хоч ким би ти була». Дівчина вислухала його і по його вченій мові зрозуміла, що хлопчик справді був із хорошої родини. Вона сказала йому: «Мене звати Дженні. Я донька вчителя англійської мови при євангельській місії в нашому селищі. Ти говориш як учений чоловік, і судячи з твоїх слів, тебе не цікавлять матеріальні здобутки. Отже, ти звільнився від хтивості, заздрості, гніву, жадібності, омани й безумства. Я схиляюсь у поклоні перед твоїми піднесеними якостями, незнайомцю, але, перш ніж дати тобі відповідь, я повинна спитати згоди у свого батька. Зачекай мене тут наразі. Поки мене не буде, о достойний, ти можеш прийняти омовіння у теплих водах цієї річки». Сказавши це, дівчинка пішла у село, а Джонні, як і попросила його Дженні, прийняв омовіння, змиваючи з себе бруд усіх місяців своїх блукань. Коли води річки очистили його, він сів на березі й узявся витягувати зі свого волосся кору і галузки. Нарешті, з’явилася дівчина зі своїм батьком, вчителем англійської мови у євангельській місії. Батько привітав малого мандрівника і сказав, що перш ніж він віддасть свою доньку йому в дружини, той має відповісти на три його запитання. «Я слухаю», — сказав Джонні покірно. «Мої три запитання такі, — сказав батько Дженні. — Що найважче у світі, що найлегше у світі, і в чому щастя для людини?». Джонні вклонився батькові Дженні й сказав: «О, шановний батьку, відповіді на твої запитання такі: найлегше у світі — чисте серце, найважче — сльоза голодної дитини, а щастя людини в тому, щоби після цілого дня чесної праці вдома його чекала любляча дружина і трохи теплої їжі на вечерю». Почувши ці слова, батько Дженні обійняв малого Джонні як власного сина, і віддав йому свою доньку за дружину. Того ж вечора у місцевій протестантській церкві вони повінчалися, і Джонні став жити разом із Дженні і її батьком у євангельській місії. Роки йшли за роками, Джонні дорослішав, у них із Дженні з’явилися діти. Джонні влаштувався на роботу в місцеву школу. За час, поки вони жили у селищі, селище розрослося, у нього приїхали нові люди, і скоро на місці невеликого поселення виникло місто. Джонні працював у євангельській школі, яку вони відкрили разом із батьком Дженні, а після роботи приймав людей, аби дати їм мудру пораду. Згодом слава про мудрого хлопця поширилася по країні і дійшла до столиці. Губернатор округу запросив Джонні стати його радником, і Джонні разом із Дженні переїхали у столицю.

— Гроші псують людину, — озвався раптом пастор О’Ніл. У барі залишилося вже зовсім небагато людей. — Я думаю, твій Джонні порядно скурвився, коли переїхав у велике місто.

Асура Махарадж ніяк не відповів на