Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш

а не хтось інший. Але відтоді я не переставав собі ставити запитання: чи міг я змінити все, що відбулося? Чи мав я можливість якогось вибору в тій ситуації? Можливо, якби я змовчав, містер Качинський залишився б живим, але не стало б Америки? Хто знає. Я зрозумів одне: що я маю можливість вибирати, кого з ким пов’язувати. Я був звичайним телефоністом, не закінчував університетів, але я розумів, що, якби не було моєї професії, навіть якщо в тебе три освіти, а тобі треба терміново задзвонити своїй мамі, чи жінці, чи синові, ти не зможеш. Розумієш? Вся суть у зв’язку, в тому, що є хтось, хто допомагає підтримувати його. У таких телефоністах, як я. Після тієї події з містером Качинським я пішов до місцевої церкви, де по неділях збиралися баптисти і читали Біблію, і став приходити туди щовихідних. Я все хотів зрозуміти — навіщо? Навіщо Господь дає нам свободу волі, а потім ставить у такі обставини, що ми не можемо нею скористатися?

— Ви зрозуміли це? — спитав Асура Махарадж. — Ви знайшли відповідь?

Пастор О’Ніл усміхнувся.

— Я простий телефоніст, а що може знати телефоніст? Він просто поєднує одне серце з іншим, в надії, що колись усі серця поєднаються в один ланцюг, і всі знову зможуть чути одне одного. Так чи інакше, я охрестився в церкві і став її прихожанином. Згодом я зустрів там одну чарівну юну леді, майбутню місіс О’Ніл. Ми побралися, й у нас з’явився маленький Джонні. Ну, а далі ти вже знаєш… Я прожив непросте життя, скажу тобі відверто. Я бачив усяке. Якось я відчув, як усе, що я бачу несправедливого у світі, переповнює мене, й, аби дати цьому вихід, я почав говорити. Людям подобалося, як я говорив їм. Дехто навіть казав, наче я говорю про Бога так переконливо, ніби Він справді існує, — пастор О’Ніл усміхнувся. — Так я став проповідником. А що мені розкажеш ти? Ти пригостиш мене ще одним віскі? Здається, я розказав тобі добру історію, варту якоїсь подяки.

— Я без цента, — не збрехав Асура Махарадж. — Але, може, історія у відповідь задовольнить вас?

Пастор О’Ніл розчаровано окинув поглядом Асура Махараджа. Незадоволено стиснувши губи, він запалив іще одну сигарету, відкинувся на спинку крісла і промовив:

— Ну гаразд, юначе, я слухаю тебе. Що ти мені можеш розказати сьогодні? Але, їй-Богу, твоя історія мусить бути справді доброю, якщо ти хочеш спокутувати переді мною свою скупість.

— О, так, отче, це хороша історія. Вона розпочалася давно-давно тому, на одній віддаленій планеті… тобто, в одному далекому і закинутому містечку якось жив хлопчик.

— Як звали твого хлопчика?

— Його звали… Джонні.

— Як мого сина?

— Точнісінько, як вашого сина. Він, до речі, був чимось навіть схожим на вашого сина — він виріс у сім’ї зі строгим батьком, який мріяв, аби його син став торговцем тканинами. Однак, коли хлопчику було всього… гм… всього десять, все, що його цікавило — це були жаби та ящірки, з якими він грався цілими днями. Батько боявся, що син виросте неробою, і коли хлопчику виповнилося одинадцять, батько влаштував велике свято на його честь. На це свято він запросив найкращих мудреців, які жили у цьому містечку…

— Мудреців?!

— Так. Усіляких викладачів, педагогів, філософів, святих людей, котрі присвятили своє життя пошуку істини.

— Підозрюю, діло відбувалось у вас у Пакистані.

— Південніше, — Асура Махараджа усміхнувся. — на цій церемонії зібралася вся велика родина Джонні — його дядьки, тітки, бабусі, дідусі, кузини і кузени, а також усі сусіди. Було розбите велетенське шатро — просто безмірне, накрите велетенською білою тканиною, а під шатром були розстелені найкращі килими. Столи ломилися від страв, для такої події було приготовано сто вісім видів наїдків: гори найкращого білого рису, политого пряженим маслом, великі казани з паруючими рагу та супами, гострими і солодкими підливами та соусами, копи свіжого домашнього хліба, пирогів зі солоною, гострою та солодкою начинками, величезні таці з халвою і солодким рисом, печивом, здобою, фруктами в клярі, свіжими фруктами та морозивом чекали, коли їх почнуть роздавати зголоднілим гостям.

— У вас там, я бачу, любителі попоїсти.

— Авжеж. Це була дуже стара родина, з хорошими традиціями. І от, згідно з бажанням батька, в цей день хлопчик мав вибрати собі учителя і піти до нього на науку. Але перш, ніж це сталося б, хлопчик повинен був пройти ритуал, який проходили усі хлопчики цього містечка, коли вони сягали одинадцяти. Один із мудреців, котрі були запрошені на церемонію, брав хлопчика за руку і відводив на край села. Там, на піску, він малював три лінії. І тоді він казав хлопчикові: «Зараз ти повинен зробити вибір: якщо хочеш відректися від цього світу, ти повинен переступити ці три лінії, якщо ж хочеш залишитися і продовжити навчання, то можемо повертатися назад». Коли хлопчик переступав ці лінії, батьки уже не мали права його кликати назад у сім’ю — хлопчик ішов світ за очі, аби одного дня зустріти правду.

— Дивний звичай, варварський.

— Так, погоджуюсь. Зараз він уже практично відійшов, але тоді, коли сталася ця історія, традиції ще були живими у нас… Отож, перед тим, як відпустити Джонні з мудрецем, батько суворо наказав йому в жодному разі не переступати трьох рисок. Він сподівався, що хлопчик повернеться додому, вибере собі наставника і почне потихеньку опановувати науку, а там, набравшись розуму, продовжить батькову справу. Хлопчик запевнив батька, що зробить саме так, як той просить. Однак, коли наставник вивів хлопчика за місто і намалював на піску три риски, той подивився на селище, де всі от-от мали розпочати розкішний бенкет на його честь, пригадав батька, матір, своїх друзів, і сказав, що хоче відректися від світу. Він переступив три лінії, і ніхто не мав права йти за ним, повертати його. Хлопчик пішов у джунглі, і більше ніхто з родини ніколи не бачив його. Хлопчик довго ішов через джунглі, минав густі зарості й болота, лісові джерела і галявини, повні пахучих квітів, минав ріки та гори, ніде не зупиняючись, обходячи поселення і мандрівців. Він харчувався плодами, які знаходив по дорозі, а воду пив із річок, яких текло в тих лісах доволі. За час, поки він продирався крізь лісову хащу, його одяг подерся і заскоруз від бруду, а сам він став схожий на опудало — з кучмою густого волосся, в яке набилося гілочок, із замурзаним