Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний

Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати...

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, — давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде, — переведе туди. Багато тоді накивало п'ятами 1 одиноких і цілими сім'ями... Тоді й поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й усюди жалілася на невдячність "хахлацкава мужичья", на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті "хахли"-гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці — Дирюгиної!У неї в Бородаєві все народ "руський" — і той слухав, а ці "мазепи" — тікали!!!

Оже як не мандрували "мазепи", а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу свбе діло. Він розім'яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засівали зерном — на прибуток панській кишені...

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, — аби господи! З нею приїхало два сини — опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

— Гей! Кто там? — гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.

— Позвать Потапича! — приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

— Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.

— Вестима, нужна, — прогув густим басом Потапович.

— Выбери красивую девушку...

— Как прикажете, ваше превсходитство!

— Маладую... лет эдак — шестнадцати... Только паскарее!

— Слушаю-с.

— Завтра, што-ли...

— Слушаю-с.

— Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя.

Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме-дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка — сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, — нехай царствує! — похрестив. В дівочій за п'яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Иван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач — молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях—скільки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь... А своя сім'я? Три дочки — як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата — не росада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу, — багато світу... Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве — грає; у вікнах світла-світла! — здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд... Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.

А в горницях гостей — нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна... Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.

Генеральша — привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого — з повагою, кожному годить, коло кожного ходить... Гостям — привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка — розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх "мазеп". А в гостинній панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок, ніяк пройти... Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії — про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні, — вечеря. Світом тільки роз'їжджаються...

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості — не минав дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, — бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці — молодій, непоганій, з великород-ної сім'ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні, — про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку — бородаевці та піщани... Бородаєвці привозили їй по два рази на рік "оброки", а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!