Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
Він був вочевидь розчарований.
– Хвилиночку, – озвався Пуаро. – У мене є запитання до мадемуазель, якщо дозволите?
– Звісно, мсьє Пуаро… звісно, прошу вас.
Детектив звернувся до служниці:
– А що сталося з квитками?
– Квитками, сер?
– Так, квитками з Лондона до Ніцци. Вони зберігалися у вас чи в господарки?
– Свій власний, пульманівський, вона тримала при собі, сер, – а решту доручила мені.
– І що з ними сталося?
– Я віддала їх провіднику французького потяга, сер: він сказав, що так треба. Сподіваюся, я вчинила правильно, сер?
– О, так, так, цілком. Просто невеличка деталь.
І мсьє Ко, і слідчий зацікавлено поглянули на нього. Мейсон ніяково простояла ще кілька хвилин, а відтак мсьє Карреж коротко кивнув – мовляв, ви вільні, – і вона вийшла. А Пуаро нашкрябав щось на клаптику паперу й простягнув свою цидулку судді. Той прочитав написане, і його чоло прояснилося.
– То що, джентльмени, – чванливо зажадав відповіді граф, – довго ще мені тут залишатися?
– О, звісно, ні, звісно, ні, – поквапився запевнити його мсьє Карреж якнайлюб’язнішим тоном. – Тепер питання про вашу роль у цій справі остаточно прояснене. Звичайно, з огляду на знайденого в мадам листа, ми були змушені вас допитати.
«Аристократ» підвівся, прихопив у кутку свій елегантний ціпок і, досить недбало кивнувши, вийшов із кабінету.
– От і все, – промовив суддя. – Ви цілком мали рацію, мсьє Пуаро, – куди краще дати йому відчути, наче він поза підозрою. Двійко моїх людей тінями стежитимуть за ним удень і вночі, а ми тим часом займемося перевіркою його алібі. Мені воно здається досить… е-е… хистким.
– Можливо, – погодився Пуаро, про щось думаючи.
– На сьогоднішній ранок я викликав і містера Кеттерінґа, – повів далі слідчий, – хоча насправді маю сумніви, чи буде нам про що його запитувати. Але одна-дві підозрілі обставини все-таки є… – і змовк, потираючи носа.
– А саме? – поцікавився Пуаро.
– Ну… – тут суддя кашлянув, – ця дама, із якою він подорожує – мадемуазель Мірей. Вона зупинилася в одному готелі, а сам він – у іншому. Це здається мені… е-е… досить дивним.
– Скидається на те, що вони чогось побоюються, – сказав мсьє Ко.
– Достеменно, – із тріумфом у голосі мовив мсьє Карреж, – а чого б це вони мали остерігатися?
– Надлишкова обережність уселяє підозру, так? – припустив Пуаро.
– Précisément.
– Гадаю, не завадило б, – сказав детектив, – поставити мсьє Кеттерінґові кілька запитань.
Суддя віддав розпорядження, і за мить до кабінету ввійшов Дерек Кеттерінґ – як завжди галантний.
– Доброго ранку, мсьє, – чемно привітався слідчий.
– Доброго, – коротко кинув той. – Ви посилали за мною. Намітився якийсь прогрес?
– Прошу, сідайте, мсьє.
Той опустився в крісло, жбурнувши ціпок і капелюх на стіл.
– Ну? – нетерпляче запитав він.
– Наразі нових фактів не встановлено, – обережно сказав мсьє Карреж.
– Дуже цікаво, – сухо промовив Дерек. – І ви посилали за мною, аби сповістити про це?
– Ми цілком природно подумали, що вам захочеться бути в курсі того, як просувається слідство, – жорстко відрізав суддя.
– Навіть якщо воно не просувається?
– Крім того, нам хотілося б поставити вам кілька запитань.
– То ставте.
– Ви цілком певні, що не бачилися й не розмовляли з дружиною в потягу?
– Я вже вам на це відповідав. Не було ні того, ні того.
– Бо ви, поза сумнівом, мали на те підстави.
– Я – не – знав – що – вона – їхала – тим – потягом, – пояснив Дерек, ретельно вимовляючи і розділяючи слова, наче звертався до якогось розумово відсталого.
– То ви стоїте на своєму, – буркнув слідчий.
Дерекове обличчя раптом спохмурніло.
– До чого ви хилите, цікаво довідатись? Знаєте, що я думаю, мсьє Карреже?
– Що ви думаєте, мсьє?
– Я думаю, що французьку поліцію неабияк переоцінюють. Бо у вас, звісно, мають бути дані на ці банди потягових крадіїв. Це просто ганьба, що така річ змогла статися в train de luxe[41] і що французька поліція виявилася безпорадною під час розслідування цього інциденту.
– Ми розслідуємо його, мсьє, будьте певні.
– Як я розумію, мадам Кеттерінґ не залишила заповіту, – втрутився зненацька Пуаро. Зімкнувши кінчики пальців, він уважно вглядався у стелю.
– Не думаю, ніби вона його коли-небудь складала, – відповів на це Дерек. – А що?
– Те, що ви при цьому успадковуєте нічогенький статок, – сказав чоловічок. – Украй нічогенький.
І хоча його очі досі дивились у стелю, він спромігся помітити, як лице Дерека Кеттерінґа побуряковіло.
– На що ви натякаєте і хто ви такий?
Легким рухом Пуаро поставив поряд щойно закинуті одна на одну ноги, відірвав погляд від стелі і подивився молодому чоловікові просто в обличчя.
– Мене звуть Еркюль Пуаро, – тихо відрекомендувався він, – і я, певно, найвидатніший детектив у всьому світі. То ви цілком певні, що не бачилися й не розмовляли з дружиною в потягу?
– До чого ви хилите? Ви що… хочете натякнути, наче… я її вбив? – І раптом розсміявся. – Мені варто тримати себе в руках: абсурдність цього звинувачення цілком очевидна. От тільки, якщо вбивця – я, то навіщо мені було красти її коштовності, поясніть?
– Ваша правда, – буркнув Пуаро, помітно занепавши духом. – Я про це не подумав.
– Це найочевидніша справа про вбивство з метою пограбування з усіх, які коли-небудь розслідувалися, – сказав Дерек Кеттерінґ. – Бідолашна Рут – от до чого ті кляті рубіни її довели. Про те, що вона мала їх при собі, напевно, стало відомо. Підозрюю, що через ці камінчики вже траплялися вбивства й раніше.
Пуаро раптом випрямився на стільці. Його очі засяяли слабким тьмяно-зеленим світлом, і той зробився на диво схожим на лиснючого, вгодованого кота.
– Ще одне запитання, мсьє Кеттерінґу, – промовив він. – Чи не повідомите ви мені, у який день востаннє бачилися з дружиною?
– Дайте подумати… – силкувався пригадати Дерек. – Це, певно, було… так, понад три тижні тому. Боюся, точної дати я вам не назву.
– Нічого, – сухо сказав Пуаро. – Це все, що мені хотілося знати.
– Ну, – нетерпляче кинув Кеттерінґ. – Іще питання будуть?
І глянув на мсьє Каррежа. Той став шукати підтримки в детектива і отримав її у формі ледь помітного помаху голови.
– Ні, мсьє Кеттерінґу, – увічливо відповів слідчий, – ні, не думаю, що є потреба затримувати вас надовше. Гарного дня.
– На все добре, – видобув Кеттерінґ і вийшов, ляснувши за собою дверима.
А Пуаро нахилився до мсьє Каррежа й різко заговорив, щойно Дерек залишив кабінет.
– Скажіть, – владно запитав він, – коли ви згадували мсьє Кеттерінґу про рубіни?
– Я про них не згадував, – заперечив суддя. – Ми тільки вчора вдень дізналися про них від мсьє ван Олдіна.
– Так, але про