Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
А чоловічок підвівся.
– Не думаю, що зможу ще чимось вам прислужитися, мсьє судде, – ввічливо проговорив він, злегка вклонившись мсьє Каррежу. – Ви триматимете мене в курсі щодо ходу розслідування? Це було б дуже люб’язно.
– О, звісно – а як же інакше?
Ван Олдін також устав.
– Я вам наразі більше не потрібен?
– Ні, мсьє, – тепер у нас є вся потрібна інформація.
– Ну то я трішки пройдуся з мсьє Пуаро. Якщо він, звичайно, не заперечує?
– Із превеликим задоволенням, мсьє, – відказав бельгієць, кивнувши.
Мільйонер розкурив товсту сигару, запропонувавши спершу таку ж супутникові, але той відмовився й натомість потягував одну зі своїх крихітних цигарочок. Як людина з напрочуд сильним характером, ван Олдін уже знову здавався колишнім, звичним собою. Хвилину-другу вони прогулювались у мовчанці, а відтак американець заговорив:
– Як я зрозумів, мсьє Пуаро, ви більше не практикуєте?
– Саме так, мсьє. Насолоджуюся відпочинком.
– Але все ж допомагаєте поліції у цій справі?
– Мсьє, якщо лікар іде вулицею, і тут стається нещасний випадок, хіба ж він реагує на нього словами «я на заслуженому відпочинку – піду-но я собі далі», доки біля його ніг стікає кров’ю людина. Якби я вже був у Ніцці, а поліція послала по мене й попросила допомогти – отоді я відмовився б. Але ця справа – сам усеблагий Господь судив її мені.
– Ви були на місці події, – задумливо промовив ван Олдін, – й оглядали купе, чи не так?
Чоловічок кивнув.
– І, поза сумнівом, помітили те, що, сказати б, навело вас на роздуми?
– Можливо, – відповів Пуаро.
– Сподіваюся, ви розумієте, до чого я хилю? – спитав ван Олдін. – Вина графа де ля Роша здається мені очевидною – але ж я не дурень. І, спостерігаючи за вами протягом останніх хвилин тридцяти, збагнув, що ви, з якоїсь лише вам відомої причини, не згодні з такою версією?
Пуаро знизав плечима.
– Я можу і помилятися.
– Тут ми й підходимо до послуги, про яку я хочу вас попросити. Чи не погодитеся ви розслідувати для мене цю справу?
– Для вас особисто?
– Ви правильно мене зрозуміли.
Детектив кілька секунд помовчав, а потому сказав:
– Чи усвідомлюєте ви, про що просите?
– Гадаю, цілком, – промовив ван Олдін.
– Дуже добре, – сказав чоловічок. – Я згоден. Але в такому разі маю отримати щирі відповіді на свої запитання.
– А чого ж, звісно. Само собою.
Манера Пуаро змінилася. Він раптом зробився безцеремонним і діловитим.
– В історії з розірванням шлюбу – це ви порадили дочці подати на розлучення?
– Так.
– Коли?
– Близько десяти днів тому. Я отримав від неї листа зі скаргами на чоловікову поведінку і вкрай рішуче розтлумачив їй, що розлучитися – єдиний вихід.
– На що саме в його поведінці вона нарікала?
– Того скрізь бачили в товаристві дами із дуже сумнівною репутацією – тієї, про яку ми тільки-но говорили, – Мірей.
– Танцівниці. Ага! А мадам Кеттерінґ із цим не мирилася? Вона була дуже прив’язана до чоловіка?
– Я б не сказав, – відповів мільйонер, повагавшись.
– Страждало не її серце, а її гордість – ви це маєте на увазі?
– Гадаю, можна висловитися й так.
– Тож я роблю висновок, що цей шлюб від самого початку був нещасливий?
– Дерек Кеттерінґ – розбещений до самих кісток, – промовив ван Олдін. – Він жодну жінку не здатен зробити щасливою.
– Як кажуть у вас в Англії, шалапут – я правильно розумію?
Той кивнув.
– Très bien! Ви радите мадам подати на розлучення, вона погоджується. За справу беруться адвокати. А коли містер Кеттерінґ дізнався про те, звідки повіяв вітер?
– Я сам по нього послав і пояснив, як збираюся діяти.
– І що він сказав? – тихо промурмотів Пуаро.
Обличчя ван Олдіна потемніло від згадки.
– Тримався збіса нахабно.
– Вибачте за це запитання, мсьє, та чи не згадував він графа де ля Роша?
– Самого імені не назвав, – аж рикнув той мимоволі, – але натякнув, що знає про цю інтрижку.
– А яким, дозвольте поцікавитися, був на той момент фінансовий стан містера Кеттерінґа?
– Звідки ж мені, по-вашому, це знати? – на якусь крихітну мить завагавшись, відповів питанням на питання ван Олдін.
– Мені здалося ймовірним, що ви з’ясували для себе цю обставину.
– Що ж… ви цілком маєте рацію, так я й зробив. І виявив, що Кеттерінґ на мілині.
– А тепер успадкував два мільйони фунтів! Дивна це штука, la vie[37] – скажете, ні?
Мільйонер кинув на нього різкий погляд.
– До чого ви хилите?
– Так… моралізую, – відповів Пуаро, – розмірковую, філософствую. Але повернімося до нашої бесіди. Містер Кеттерінґ, звісно ж, не збирався здаватися без боротьби?
Той хвилину-другу зволікав із відповіддю, а відтак промовив:
– Я точно не знаю, які він мав наміри.
– Ви продовжили з ним переговори пізніше?
Після короткої паузи ван Олдін відрізав:
– Ні.
Чоловічок завмер на місці, зняв капелюха і простяг співрозмовнику руку.
– Мушу побажати вам гарного дня, мсьє. Я нічим не зможу допомогти.
– Що ви хочете цим сказати? – гнівно спитав мільйонер.
– Коли мені не говорять правди, то я безсилий чимось допомогти.
– Не розумію, про що ви.
– А я гадаю, розумієте. Можете бути певні, мсьє ван Олдіне, що я вмію зберігати секрети.
– Що ж, гаразд, – мовив той. – Визнаю́: я щойно збрехав вам. Бо таки дійсно продовжив переговори із зятем.
– Так-так?
– А якщо бути точним, то послав до нього свого секретаря, майора Найтона, з інструкціями запропонувати йому сто тисяч фунтів готівкою, якщо той не чинитиме розлученню перешкод.
– Кругленька сума, – оцінивши пропозицію, промовив Пуаро. – І що відповів мсьє ваш зять?
– Передав, що я можу йти до біса, – лаконічно відповів мільйонер.
– Ага! – видобув детектив.
Але не виявив при цьому жодних емоцій. Тієї миті він із головою поринув у методичну каталогізацію фактів.
– У поліції мсьє Кеттерінґ заявив, що не бачився з дружиною й не розмовляв із нею протягом усієї поїздки. Чи схильні ви, мсьє, вірити його показам?
– Так, безперечно, – відповів ван Олдін. – Гадаю, він би навіть свідомо тримався від неї подалі.
– Чому?
– Бо з ним їхала та жінка.
– Мірей?
– Так.
– Звідки вам стало відомо про цей факт?
– Від своєї людини, приставленої спостерігати за ним: вона сповістила мене, що ті обоє вирушили цим потягом.
– Ясно, – сказав Пуаро. – У такому разі, як ви й говорили раніше, він навряд чи спробував би вступити з мадам Кеттерінґ у будь-яке спілкування.
І чоловічок надовго замовк. Мільйонер не переривав його роздумів.
Розділ сімнадцятий
Аристократ
– Ви вже бували на