Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз

— А про Палагнюка чули?

— Чув і про Палагнюка. Ніби виступав він перед будинком ООН. Разом з афганцем, його прибрали. Наші ж таки. Одні кажуть, водій заступника міністра. Теперішнього. Він тоді був завідуючим і членом колегії. Інші — майор Марченко. Десь у Рівердейлі. На площі Щаранського, здається. Був такий російський чи єврейський дисидент. Американці моду взяли по-нашому площі і вулиці називати. Іменами радянських політв’язнів.

Чай охолов. Капітан підняв для чогось кружальце лимона, роздумуючи, їсти його чи взяти шматок шоколаду.

— Налити гарячого?

— Будь ласка, і трохи заварки…

Демчук підвівся.

— Ви що, й не підігріваєте…

— А тут цілодобово гаряча середня конфорка. В Америці час — це гроші.

— Може спробуємо?

— Що саме?!

— Піти в гості. Ще тільки восьма година вечора! Не заперечуєте?

— Ніскільки. І до кого, якщо не секрет?

— До вашого земляка. Киянина.

— Це ж якого?

— Дмитра Палагнюка!

Демчук ледь не випустив склянки з гарячим чаєм на підлогу.

— Ви жартуєте, капітане?

— У міліції не жартують, пане Демчук!

— Отже, це правда… Воістину воскреслий із мертвих!

Коли ж вони приїхали за вказаною адресою, швейцар відчинив їм дверцята автомобіля, пропустив у хол і тільки там запитав:

— Ви у яку квартиру, панове?

Демчук назвав. Швейцар пильно глянув на нього і повідомив:

— Пан Палагнюк учора виїхав звідси назавжди!

Дмитро Палагнюк їхав разом з ними на таксі. Манхеттен він знав, як свої п’ять кульових ран на тілі. Чотири від автомата Калашникова і одна від пістолета Макарова. На довгу незабутню згадку, їхали в Даун-Таун. У цей брудний торговий центр барахолок, кишенькових злодіїв і кубел.

— Житимеш тут. Але, як кажуть у нас в Одесі, не висовуйся… Сидітимеш тишком-нишком, як мишка. Під віником. А листа від мамочки завтра привеземо… Знав би ти, хто його тобі везе — ручки цілував би, — розпатякував Кульгавий.

Дмитро мовчав. Байдужим поглядом дивився на вулицю, перехожих, йому нічого не потрібно було запам’ятовувати. Він неодноразово купував тут різні дешеві товари, коли жив на рівні колишніх радянських дипломатів, які скуповувались тут задурно. У своїх колишніх громадян.

Кімнатка, в яку його поселили, розташувалась на першому поверсі. З двома заґратованими вікнами. Одне в двір із закинутим басейном, в якому замість води валялось неприбране торішнє листя, а друге виходило на скверик.

— Тут тобі буде як у раю, — вів далі Кульгавий. — Бузок під вікном… Магнолії… Вишень, правда, нема, але, як бачиш, ростуть гіацинти, дім оповитий диким виноградом. Це надає усьому свіжості і не нагадує Сінг-Сінг… Холодильник набитий різним добром і жувальною гумкою. Ти ж уже американізувався. Свіжість і чистота в роті тобі забезпечена… Телефону, на жаль, нема. Відрізали… Залишаємо тебе самого. Без ключа… Все, що потрібно, — в туалеті. Під бузину ходити не треба… Та в цьому районі вона, здається, й не росте. Будеш гарним хлопчиком — побачиш маму. Будеш поганим — тебе побачить мама… Але цього разу тільки в труні… З відкритим віком. Затямив? А поки що — гуд-бай!

Кульгавий з Бордонісом вийшли й зачинили двері на два повороти ключа.

— Грати не пробуй знімати! Господарю це може не сподобатися! — кричав Бордоніс вже з того боку. — Ми сказали, що в тебе не всі дома, і просили його про всяк випадок прослідкувати за тобою… Усік?

Палагнюк на одеські штучки Бордоніса не реагував ніяк. Він їх вивчив ще в Афганістані. Балабон і там торохкотів, як висушений у стручках біб. Дмитро присів у крісло, роздивився. Останнім часом він бачив стільки американських фільмів, що й з ліку збився і майже не пам’ятав жодного з них. Запам’яталося тільки головне: герої цих низькопробних фільмів ніколи не розгублюються. Навіть тоді, коли їх у печері завалюють камінням. Все одно вони знаходять вихід. А він що, не зможе знайти? Ну, замкнули його ззовні. Ну, відрізали телефон. Апарат забрали з собою. Грати на вікнах… Поставили наглядача. Якщо поставили… Та який господар будинку буде сидіти і виглядати, коли його «божевільний» вибереться з квартири? Вішають на вуха спагеті. Граються в мафію «хрещені батьки». В усіх по одному, а в нього аж два. Наше-таки зверху…

Він підвівся, зайшов у туалет. Над унітазом висіла шафа з господарським реманентом. Дріт, викрутки, шурупи, цвяхи, навіть новий замок з п’ятьма ключами. «Ось і вихід, — подумав Палагнюк, — викручу той замок, вставлю цей. Прийде хазяїн, скажу — міняю. Його для чого купили?!» Але це його не влаштовувало. Він узяв ще кілька ключів. Тут їх була ціла в’язка… Підійшов до дверей. Вставив один, другий, третій… Відімкнув чи то шостим, чи то сьомим. Аж серце забилось. Відчинив двері… Ні, в цих ширвжитківських американських фільмах теж щось є… Ще не вечір… Ключа з в’язки зняв, на його місце почепив той, що був від новісінького замка… А раптом порахували. Хоча кому це в голову прийшло?.. Просто найняли тимчасово чиюсь квартирку… Сів на тахту. Подумав. Куди заховати ключ? Згадав, що в плавках є кишенька. Поклав туди. Не роздягатимуть. Спробують — дасть по зубах. Приліг. Тоді встав. Пробіг очима по кімнаті. У стінній шафі подушки не знайшов. Лежали ковдра, покривало, кілька простирадл, наволочки… Подушки жодної… Повернувся до тахти. Підняв ліжник. Так і думав. Подушка є. Тут і ковдра… Стара скакалка, розбита Барбі, маленьке велосипедне колесо, старий телефонний апарат… Ще довоєнного випуску. Не скрикнув, не вигукнув. Взяв спокійно в руки.

Оглянув. Є шнур, є вилка на кінці шнура… Ніде не розірваний… Не хотілося вірити і не хотілося загадувати. Знайшов проводку, збігав на кухню, взяв ножа. Зачистив два дротики, прикрутив до вилки. Підняв трубку. Вухам не повірив. Поклав трубку. Знову підняв. Набрав номер. Телефон працював справно. Почув свій власний