Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз

— Це неправда. Мазура ніхто не вербував. Його просто прибрали. А хто саме, я не знаю. Казали, мій водій. Кублей його прізвище. Він нині на пенсії.

— Я вам дуже вдячний за інформацію.

— Ви задоволені?

— Так! — мовив каштан Дубль.

— Я дуже радий, — заступник міністра спробував зобразити на обличчі ту радість. Але усмішка вийшла помітно кривою і, як здалося капітану Дублю, зовсім не щирою…

— Не розумію вас, капітане… Інколи зовсім не розумію, — мовив Кублей, коли капітан сів у його заржавілий «Запорожець». — Для чого ви йому ляпнули «завербувати»?

— А для чого ви мені, як ви висловлюєтесь, ляпаєте. Щоб роздратувати?

— Ну, вас роздратуєш. Ваш міністр постійно радить підлеглим: вчіться в капітана Дубля. Ось в кого сталеві нерви… І Чорнобиль їх не попсував.

— У Чорнобилі…

— А посвідчення маєте?

— Ні, не маю. Я ж не ви… Двічі по одному дню провели в Чорнобилі, зберегли бланки відряджень — і ви вже інвалід-чорнобилець…

— Документи про відрядження я здав у бухгалтерію для звіту, капітане.

— І взамін взяли довідку…

— Не докоряйте мені, капітане. Особливо зараз, бо «Запорожець» не заводиться.

— Так воно й краще. Менше чадітиме.

— То нам треба кудись їхати чи ні?

— Нам треба посидіти!

— Ще раз не зрозумів…

— Поговоримо про пана заступника. Ви ж його добре знаєте?

— А чому б не знати. Водієм у нього служив.

— От бачите, Кублею, як мені постійно доводиться витягувати з вас інформацію. Я немов спінінгіст, який розплутує «бороду». Було б сказати мені про це одразу. Ще тоді, коли я поклав перед вами ті фотографії.

— Якось у голову не стукнуло… Розгубився дуже… Шокували мене ті давні фотокартки.

— Що він за людина — пан заступник? У побуті.

— Вічно чимось незадоволений. На нього в міністерстві казали «гюрза». Знаєте, що це таке?

— Знаю! Не ви ж в Афганістані були, а я…

— Ви, капітане, від скромності не вмрете.

— Після проголошення суверенітету ви з тим заступником міністра випадково не зустрічались?

— Це допит?

— Чому! Допомога з вашого боку. Бо колеги… Ми з вами… Ну як вам м’якше сказати, щоб ви не образилися?

— Після того, що ви мені наговорили за всі ці роки, гіршого сказати просто неможливо, якби ви й хотіли… Так от, випадково зустрічався… Справді, випадково. У молочному магазині. Він любить молочні продукти. Йому дуже подобалося американське молоко. Він мене за ним посилав навіть опівночі, коли воно коштувало дорожче. Скупий він чоловік, але посилав…

— Для чого ви мені про молоко говорите?

— Для характеристики… Для повнішої картини… Я ж вас так зрозумів?

— Так, — погодився капітан.

— От бачите, і Кублей мислить… Тут, у Києві, я зустрів його якось у молочному магазині. В неділю чи суботу. Бо в будні дні він те молоко в міністерстві купує… А тут, мабуть, дуже кефірчика захотілося, сметанки. А у вільній і незалежній тю-тю — суцільна порнографія… Це не мої — його слова…

— Я не Служба безпеки, Кублею, і на магнітофон не записую.

— Хто його знає. Я пройшов життя, дай Боже кожному. Від дня народження у тридцять сьомому до цих днів… І Йосифом Віссаріоновичем був — таке ім’я взяв собі ще зовсім молодим. Потім став Микитою Сергійовичем… От тільки Михайлом Сергійовичем не встиг — Союз розпався.

— Поспішіть, поки Чорновіл не зробив з України федерацію… Може, на Леоніда Макаровича перетворитесь…

— Я почекаю, капітане. У такій справі, як і в нашій, ніколи не потрібно поспішати. Придивися, поміркуй, зваж, а тоді уже й за діло. Так от, я про пана заступника міністра. Ностальгія у нього. Він мене навіть відвів у кущі. Присіли на лавочці і він мені й каже: «Хочете, я вам анекдота про Леоніда Ілліча розповім. „Заповіт“ називається». Ну, коли це в житті могло таке трапитися, щоб заступник міністра закордонних справ сів поруч з колишнім своїм водієм і почав анекдоти розповідати? Свобода, демократія… І продовжує: «Помирає Леонід Ілліч. Підкликає свою дружину і подає їй записочку. „Що це?“ — питає та. А Брежнєв відповідає: „Це мій заповіт. Як умру, то хай у труну покладуть униз лицем“. „Для чого?“ — питає його дружина. А він каже: „Скоро прийде такий час, що мене захочуть у задницю поцілувати, а я не звик, щоб мене перевертали“». І засміявся. Бачите, за якими часами сумує? А потім подав руку і сказав: «Було б мені стільки років, як вам, Кублею… Я ще показав би їм свободу і демократію». А в нас з ним тільки рік різниці… Та мене вже вигнали на пенсію, а його хтось ще тримає. І це ж без спецосвіти… Як ви на це?

— Так, як і ви, Кублею! Саме це. — Капітан не договорив. Вхідні двері Міністерства закордонних справ розчинилися. — А ось і ваш хазяїн, Кублею. Чи ви називали його в Нью-Йорку по-іншому?

Десь близько одинадцятої години капітан Дубль приземлився у Франкфурті-на-Майні… Голубий костюм з короткими рукавами, голубий дипломат з чорною ручкою і злегка голубуваті туфлі без шнурків фірми «Саламандра». Ось і вся екіпіровка. Під костюмом лише майка і труси. Просто, красиво і модно. Капітан згадав генерала Ситорчука: «Де це ви такий імпортний костюмчик відірвали, капітане?» — «В закритому магазині Міністерства закордонних справ».

Капітан Дубль уже знав, що заступник міністра вилетів у терміновій справі до Женеви. Попросив про останнє відрядження перед виходом на пенсію. Сказав: «Невже я за сорок років з гаком не заслужив?». І його відпустили. Тільки тепер він летів не в Женеву,