Стерв'ятник - птах терплячий - Джеймс Хедлі Чейз

— Отрута, яка вб’є людину за дванадцять годин?

— Так, пане.

— Йому можна довіряти?

— Так, пане.

— Що ти йому заплатив?

— Двадцять кіз.

— Ти попередив його, що коли отрута не спрацює, то він втратить усіх кіз, я спалю його халупу й вижену зі свого маєтку?

— Я сказав, що коли отрута не спрацює, двоє чоловіків прийдуть уночі й викинуть його в басейн із крокодилами.

— Він повірив?

— Так, пане.

Каленберґ задоволено кивнув.

— Гаразд, Кемосо, тепер принеси мені з аптечки шприц і пару гумових рукавиць.

Коли Кемоса пішов, Каленберґ відкинувся на кріслі, розглядаючи пляшечку. Подумки він перенісся на чотириста років назад. Певно, Чезаре Борджіа також розглядав такий же фіал з отрутою, плануючи убити ворога, й відчував таке саме задоволення, як і Каленберґ.

Багатій так і сидів нерухомо, аж доки Кемоса не повернувся зі шприцом та рукавичками.

Каленберґ подякував і махнув рукою, показуючи, що старий може бути вільним.

Коли двері зачинилися, Макс відкрив шухляду й витягнув скляну коробочку з перснем. Дістав його і вдягнув на підмізинний палець правої руки. Він уважно розглядав блискучі діаманти, а тоді повернув перстень так, аби коштовні камені опинилися всередині. Просте срібне кільце здавалося таким безпечним. Каленберґ зняв перстень і поклав його на записник. Одягнув хірургічні рукавиці. Вставивши в око лупу, багатій відкрив у прикрасі кришечку резервуара. Знову поклавши перстень, відкоркував пляшечку й трохи набрав у шприц безбарвної рідини. Дуже обережно вставив голку шприца у резервуар персня і не менш обережно натиснув на поршень. Крізь лупу побачив, що рідина наповнила резервуар по вінця, тоді витягнув голку й зачинив кришечку з діамантом. Після цих маніпуляцій він відклав шприц і протер перстень носовою хустинкою. Досі не знімаючи рукавичок, колекціонер почав швидко трусити перснем над столом, шукаючи будь-які сліди протікання. Залишившись задоволеним результатами таких випробувань, він поклав перстень у шухляду, сховав носову хустинку в конверт і знову викликав Кемосу. Коли старий прийшов, Макс наказав йому знищити шприц, отруту, рукавички й носовичок.

— Переконайся, що їх знищено, — звелів він. — Розумієш? Будь дуже обережним і не чіпай голки шприца.

— Так, пане.

Коли старий пішов, Каленберґ узяв перстень і поглянув на нього. «Чи став він тепер смертоносною зброєю? — запитував сам себе. — Ворожбиту вже понад вісімдесят років. Чи не втратив він свого хисту? Чи можна йому довіряти? І навіть якщо отрута смертельна, чи не забилася пилом дрібненька голочка, захована в суцвітті діамантів?» Якщо це так, то вся затія — марна трата часу, а Каленберґ такого не любив. Він мав знати напевно. Багатій посидів, мізкуючи над цим, а тоді одягнув перстень на четвертий палець правої руки й повернув його діамантами всередину. Увімкнувши інвалідний візок, він поїхав у супроводі Гінденбурґа в сад.

Невдовзі Макс зустрів Цвайда, банту, на якого Кемоса часто скаржився: цей чоловік був не тільки справжнім ледарем, а ще й погано поводився з дружиною. Його мали звільнити наприкінці місяця, але, на думку жорстокого Каленберґа, використовувати потрібно всіх.

Макс побачив потрібного йому банту, коли той сидів навпочіпки в затінку і клював носом. Помітивши Каленберґа, він квапливо звівся на ноги, схопив сапку і взявся гарячково викорчовувати будяки з найближчої трояндової клумби.

Каленберґ зупинився біля служника. Гінденбурґ сів поруч, пильно все розглядаючи.

— Я чув, що ти йдеш наприкінці місяця, Цвайде, — спокійно сказав Каленберґ.

Заклякнувши від страху, чоловік тупо кивнув.

Каленберґ виставив уперед руку із перснем.

— Я зичу тобі успіхів. Давай потиснемо руки.

Цвайд завагався. Його очі забігали в різні боки від збентеження, а тоді він неохоче простягнув руку господареві. Каленберґ міцно схопив брудну рожеву долоню, зосередивши погляд на чоловіковому обличчі. Темношкірий ледь здригнувся. Потім Каленберґ відпустив його руку і завів візок. Проїхавши кілька метрів, озирнувся.

Цвайд спантеличено дивився на свою долоню, а тоді підняв палець до рота і лизнув його.

Каленберґ рушив далі. «Принаймні голка дряпає», — подумав він. За дванадцять годин він знатиме напевне, чи став перстень смертоносною зброєю.

Коли Ґея вийшла на галявину, то почула, що двигун гелікоптера вже заведено. Заклякнувши на місці, вона спостерігала, як обертаються пропелери. За штурвалом сидів Ґеррі. Вона гукнула:

— Зачекай на мене!

Але молодик її не почув. Вертоліт злетів, різко піднявшись, а тоді зник за деревами.

Кен і Темба напнули намет. Вони також спостерігали, як здіймається в повітря гелікоптер, а тоді продовжили розвантажувати «ленд-ровер». Ґея приєдналася до них.

— Чому він не зачекав на мене? — запитала вона. — Це так підступно!

Кен усміхнувся.

— Запитаєте самі, коли він повернеться. Де наш любий кавалер?

— Купається.

Тон її голосу змусив Кена різко перевести погляд на неї.

— Проблеми?

— Як завжди, але я їх владнала.

— А ви бойова дівчина, — Ґеї сподобалось обожнювання, з яким Кен глянув на неї.

— Будьте обережні з ним... він жорстокий, — мовила жінка.

— Ми з Тембою подбаємо про нього, — він витягнув чотири спальні мішки. — Я покладу ваш мішок поміж собою та Ґеррі. Біля мене спатиме Темба, а вже далі — Феннел.

Вона кивнула.

— Це ж тільки на одну ніч, правда?

— Так... для нього і для мене. І дві ночі для вас із Ґеррі, — він підвів погляд на хмари, що пробігали небом. — Чим швидше ми рушимо, тим краще. Якщо задощить, дорога перетвориться на справжнє місиво. Із Ґеррі можете ні за що не хвилюватися... він хороший хлопець.

— Знаю.

Кен відніс спальні мішки до намету й розклав їх там. Поблизу Темба розпалив невелике багаття. Кен витягнув гвинтівку 22-го калібру і поклав до кишені трохи набоїв.

— Я піду полювати на цесарок. Хочете зі мною?

— Звісно.

І вони разом пірнули у чагарники.

Феннел повільно вийшов з-за дерев. Його рука досі боліла. Він роззирнувся і, помітивши лише Тембу, що порався біля багаття, підійшов до «ленд-ровера», витягнув свій рюкзак, а тоді рушив до намету. Переодягнувся у сухі шорти. Коли сонце вже хилилося до обрію, він вийшов і всівся на одному з дерев’яних ящиків, шаленіючи від люті. «Я ту бабу покараю, — казав він сам до себе, запалюючи цигарку. — Часу вдосталь. Щойно закінчимо операцію, на зворотній дорозі я провчу її».

Так він і сидів, занурившись у думки, коли поруч несподівано приземлився вертоліт. Невдовзі з нього вийшов Ґеррі.

— Неймовірно, — бадьоро сказав він.