Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

З точки зору національної екології порятунок природи можливий лише за умови нерозривної єдності людини і природи, її духовної системи та морально-етичних правил поведінки.

Знищення етнічної релігії призвело до порушення еколого-етнічної цілісності і нашої держави України, підірвало життєву основу українського етносу. Християнство принесло споживацьке ставлення до реалій, які здавна були священними для нашого народу. Зв’язок людини з Батьківщиною (Рідною Землею і її природою) має містичний, ірраціональний характер. Таким чином, ідеали збереження Природи співвідносяться з ідеалами етнорелігійного відродження – священного ставлення до Землі і Всесвіту. Саме язичницьке обожнення рідної землі, починаючи з особистісного рівня і до загальносуспільного (державного), може стати гарантом етнічної безпеки, під яким слід розуміти якісно відмінне ставлення до природних багатств, включаючи й раціональне природокористування, і природовідтворюючі технології.

Деформація європейського язичницького духу шляхом включення його в християнську парадигму була однією з найбільш згубних подій в усій подальшій історії. Сучасний французький мислитель Ален де Бенуа вважає це явище “катастрофою в повному смислі цього слова” [32. 11]. Така ж катастрофа сталася і в слов’янському світі, зокрема, в Київській Русі.

Відвертий осуд світових релігій, у тому числі й християнства, висловлювався різними мислителями ще з кінця ХІХ ст. Ідея відродження етнічних релігійних систем також була відома в Європі близько двохсот років тому. Початок і перша половина ХХ ст. також ознаменувалася етнорелігійним спалахом, який був пригашений Другою світовою війною, католицькою та комуністичною деспотією. Післявоєнна доля репрезентованих ідей до болю проста – вони залишалися закритими для загалу суспільства і певний час перебували в стані, подібному до якогось духовного “анабіозу”.

Слідом за розвалом Радянської імперії та відкриттям інформаційного простору, наслідком чого на початку 90-х років ХХ століття стало проголошення незалежності України, ідеї відродження етнічної релігії стали потроху поширюватися серед українців. Виявилося, що подібні рухи існують в різних країнах Європи, і саме з цього часу ідеї етнорелігійного ренесансу наповнюються новим змістом.

Отже, моя праця присвячена розгляду такого духовно-культурного явища як відродження етнічних релігій – найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс – один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобалістичному релігійному засиллю іноземних місій і церков, нівелюючих національну різноманітність людства. Вивчення етнорелігійних рухів дає змогу встановити спільні тенденції відродження природних релігій та визначити місце України в контексті європейського етнорелігійного ренесансу.

Концепція релігійного етніцизму, що нині відома лише вузькому колу фахівців-релігієзнавців, викликана прагненням протистояти глобальному біблійному супернаціоналізму (що дослівно означає “наднаціоналізм”, або фактичний “безнаціоналізм”). За останнє десятиліття в Україні сформувався новий напрямок досліджень, спрямований на вивчення етнології релігії. Етнорелігійний ренесанс викликав до життя і нові форми й методи його вивчення.

Досі маловивченим залишається і феномен живучості етнічної релігії. Тому дослідникам слід вибрати такий інструментарій і тактику дослідження (метод), таку світоглядну позицію і систему вартостей (аксіологію), таку стратегію пізнання (методологію), які дадуть можливість проникнути у внутрішню сутність досліджуваного явища якомога глибше. На мою думку, це має бути стратегія, яка повинна співвідноситись зі світоглядом автора як носія тих самих цінностей, що і народ, етнорелігія якого досліджується. Ніхто не може проникнути в глибини народного світогляду, менталітету, звичаєвості етносу краще, ніж самі носії даної автохтонної культури.

Однак, часто в працях сучасних етнологів натрапляємо на так звані емпатичні методи дослідження етнічних культур. Емпатія – від гр. empatos – здатність співпереживати, проникнувшись чиїмись емоціями чи розумінням ситуації. На думку західного етнолога К. Роджерса, методологію якого використовує російський етнолог Світлана Лурьє: “емпатичне розуміння полягає в проникненні у чужий світ, умінні релевантно увійти в феноменологічне поле іншої людини, всередину його особистого світу значень”. Сама С.Лурьє доповнює цю думку: “Дослідник мусить навчитись бачити очима досліджуваного етносу” [285. 429]. Може така метода й могла б бути застосованою, але далеко не кожен чужинський дослідник професійно володітиме згаданими якостями і добросовісно виконуватиме свій обов’язок з науковою, а не політичною метою.

Як слушно помітив російський мислитель Анатолій Іванов, “Не буває “духу”, який переноситься іншими засобами, крім того, що передається через кров. Дух народу одної крові, сприйнятий народом іншої крові, це вже інший дух” [185.37–38]. Чи ммаємо ми право говорити про цілеспрямовану гуманітарну стратегію вивчення етносів заради чистої науки? Тим більше, в наш час, коли програма глобальних “етнологів”, і навіть цілих етнологічних інститутів відверто спрямована на винищення автохтонних етносів та “розчистку” їхніх споконвічних територій. Американці вже навіть не приховують своїх планів, розроблених Сайрусом Венсом та схвалених держдепартаментом США, що по-суті можуть бути кваліфіковані як неоголошена “війна за ресурси в ХХІ ст.” [409; 42].

Наприклад, у Москві створено спеціальний науковий (?) Інститут етнології та антропології, що вивчає якусь уявну етнорелігійну “загрозу”. Цілком природно, що серед співробітників цього інституту більше “інтернаціоналістів”, ніж етнічних росіян. Вони здійснюють “исследования по прикладной и неотложной этнологии” в усіх колишніх совєтських республіках, тобто вивчають “неоязычество и истоки национализма”. Відродження Рідної віри непокоїть їх як ідеологія, що здатна “мобілізувати маси на політичні дії”. Наприклад, співробітник В. Шнірельман вважає, що язичництво є нонсенсом, “парадоксальним явищем” у сучасному релігійному процесі. Однак, він збирає відомості про язичників, щоб знати, “якого роду дії можуть мати місце, і проти кого вони можуть бути спрямовані?” [323. 7; 401; 18. 64]. Отож “наукова” методологія подібних закладів цілком прозора, як і їх господарі, що фінансують подібні дослідження.

У нас має бути власна національно-екзистенціальна методологія, яка дозволяє розглядати етнорелігійний феномен з точки зору національного імперативу, як феноменальне прагнення етніків до порятунку свого етносу засобами власної етнічної релігії, захисту її від глобальних універсалістських доктрин, спрямованих на асиміляцію і депопуляцію всіх народів Землі. Такий науковий підхід до дослідження етнічної релігії не завжди поділяють офіційні наукові інститути та державні організації, що частіше намагаються дистанціюватися від цієї теми. Тому я, глибоко поважаючи внесок моїх попередників у релігієзнавчу науку і з вдячністю використовуючи їхні здобутки, все ж не буду в цій книзі використовувати словосполучення “ми вважаємо”, прийняте за норму в наукових працях, бо я тут висловлюю свою власну думку щодо етнорелігійного ренесансу і явищ, які його супроводжують, досі не артикульовану жодними офіційними інституціями.

Релігієзнавство, на мою думку, є синкретичною міждисциплінарною галуззю науки, а не виключно філософською, адже, окрім самого власне “філософствування”, воно включає історичні екскурси, факти про існування релігійних громад з їхньою звичаєвістю, особистостями своїх лідерів, їхню богословську і видавничу діяльність, їх ідеологію і взаємодію та ін. Оскільки всі ці форми подачі інформації мають свої “жанрові” особливості, то я користуватимусь усім цим різноманіттям, об’єднаним за принципом фактичної кумуляції – нагромадження відомостей (емпіричного матеріалу) про