Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

етнорелігійні рухи, і тільки за наявності самодостатнього або надлишкового фактажу (власне “концентрації енергії спрямованого вибуху”), матиму право для висновків, типізації та узагальнень.

У наш складний час стає дедалі очевиднішим, що релігієзнавство, і зокрема, його галузь етнологія релігій, стоїть на порозі зміни наукових парадигм. Цей стан можна образно означити таким твердженням: коли ми вважаємо щось “неправдою”, це означає лише те, що наш тип світогляду несумісний з даною істиною. Де та межа, що відокремлює суб’єктивне відображення дійсності від об’єктивного? Адже, як вважав А. Ф. Лосєв, особистість – це “діалектичний синтез суб’єкта і об’єкта в одному нероздільному цілому” [280. 588].

Сучасний науковий плюралізм спричинив і продовжує розвивати етнічно окреслені вияви внутрішнього світу особи і колективу. За таких обставин кожна наукова праця несе в собі як елементи суб’єктивізму, так і наукового об’єктивізму. Отже, всяка істина виявляється дієздатною лише в інфраструктурі певного світогляду.

Традиційний (читаймо “радянський”) принцип науковості має на меті використання дослідником наукових знань і виключення будь-яких суб’єктивних, інтуїтивних проявів (інтуїція включається лише тоді, коли є суттєвий брак інформації). Тому досить тривалий час, подекуди й нині, у науці превалювали методології так званої “неупередженості, незаангажованості” темою. Таким чином, дослідник мусив утримуватися від власного коментування тих чи інших явищ, а їх оцінка здійснювалась лише в рамках загальноприйнятих парадигм. Наприклад, дослідники ХІХ ст., навіть не будучи заангажовані християнством, все ж були вимушені стверджувати його “загальнолюдську цінність”, а вчені ХХ ст., навіть будучи віруючими людьми, переважно аналізували релігійні явища під атеїстичним кутом зору. І ті й інші були нещирими.

Сучасна наукова зацікавленість внутрішніми причинами тих чи інших суб’єктивно-релігійних явищ дає змогу подивитися на релігійний світ індивіда (в даному випадку етніка) через призму адепта етнічної релігії, яким я, як авторка даного дослідження, є ось уже 15 років. Такий підхід може здаватися дещо несподіваним, однак саме він і становить певний інтерес як “погляд на відомі проблеми з іншого боку”, або, точніше, з самої середини, що розкриває нові, часом несподівані ракурси дослідження. Так, “офіційні науковці” докоряють, що моя праця “не наука, а публіцистика” (до речі, публіцисти вважають, що вона надто наукова, щоб вважатися літературним чи публіцистичним твором). Отже, про жанри можна сперечатися, але не будемо, бо головне інше – сьогодні виробляється якісно нова форма подачі інформації та її осмислення.

Прецедент такої методології запропонував чи не вперше відомий російський філософ А. Лосєв. Так, у праці “Діалектика міфу” він писав: “Не знаючи, що таке міф сам по собі, не можемо говорити про його життя в тому чи іншому іноприродному середовищі. Треба спочатку стати на точку зору самої міфології, стати самому міфічним суб’єктом. Треба уявити, що світ, в якому ми живемо й існують всі речі, є світ міфічний, що взагалі на світі й існують тільки міфи. Така позиція відкриє сутність міфу як міфу” [280. 395].

Якщо, приміром, з точки зору християнина, язичництво є чимось “відсталим”, “диким”, “надуманим”, то з точки зору самих язичників, воно – не вигадка чи гра фантазії, спрямована в минуле, воно – найбільш яскрава сторінка не тільки нашого минулого, але й майбутнього, воно – саме життя, його справжня й істинна дійсність. Такий підхід до вивчення сучасного етнорелігійного ренесансу розкриває можливості для з’ясування сутності язичництва як духовно-культурного феномена. Отже, ця моя книга відображає язичницький погляд на язичництво.

Я не обмежую своє дослідження певними хронологічними рамками, розглядаючи процеси виникнення, становлення і розвитку тих чи інших етнорелігій у діахронії, водночас приділяючи належну увагу синхронності різних релігійних явищ. Наприклад, при вивченні історичної трагедії язичництва слід враховувати всі історичні процеси: звідки взялася ідея поширення християнства за межі його природного регіону, коли, ким і як здійснювалося насильницьке охрищення Русі, який опір чинили христоносцям послідовники Рідної віри, якими були наслідки втрати духовної сили руського народу і т. ін. Так, віроломне знищення власної етнічної релігії, здійснене за вказівкою князя-віровідступника, чужа християнська релігія, що бере свої витоки в юдаїзмі (фактично, є його реформованою гілкою), прищеплена народові проти його волі, розглядаються як причини і розпаду Русі як держави, і татаро-монгольської навали, і польської та московської експансії, і інших братовбивчих війн між слов’янськими народами. Віровідступництво – причина найстрашнішої трагедії Київської Русі, і як наслідок – деформація етнорелігійного світогляду її нащадків-українців. Бо саме все це, разом узяте, і стало причиною духовного, історичного та державного занепаду руського (праукраїнського) етносу. Ігнорування хоч би одним з цих елементів, призводить до нерозуміння інших етнічних втрат. Отже, втрату і відродження етнічного світогляду, Рідної віри і обрядовості слід розглядати в динаміці конкретних історичних подій, руйнування і занепаду старих та виникнення й впровадження в життя нових ідей – за принципом циклічності.

Оскільки всякий науковий пошук і становлення нового погляду на явища життя завжди супроводжуються деградацією віджилих форм і парадигм, я застосовуватиму критичний метод щодо існуючих світових релігій та їхнього “святого письма”, на який має право кожен дослідник. Бо, якщо критикувати “святе письмо” не можна, то в чому тоді полягає філософське осмислення досліджуваної релігії? І чим відрізняється робота наукового інституту від роботи церковного кліру, де релігійні догми не обговорюються? Мене ніколи не лякало руйнування віджилого, та ще й чужорідного взірця, бо я знаю, що ми маємо чим його замінити. Я впевнена, що відторгнення старих уявлень завжди супроводжується створенням зародків нового світогляду, які визрівають довгий час приховано.

Так, багато наших сучасників досі недобачають появу зародків етнорелігійного ренесансу, або не надають їм серйозної ваги, тому й досі ця важлива проблема залишається поза межами дослідницької уваги. Я як авторка цієї праці є активним учасником процесу відродження Рідної Віри в Україні та за її межами, тому застосування принципу описовості сучасних етнорелігійних рухів не вважаю недоліком своєї книги, адже тут подано маловідомий або й зовсім невідомий фактологічний матеріал, а його емпірична основа становить невід’ємну частину дослідження, що вводиться в науковий обіг уперше.

Експансія світових релігій на всіх континентах Землі, очевидно, досягла критичної межі. Монотеїстичні, відірвані від сучасного життя релігійні догмати, що виникли від 1400 (іслам) до 2 000 років тому (християнство), нині безнадійно застаріли, оскільки з’явилися спроби переоцінки їх з точки зору природності, корисності, якісності. Хиби “загальнолюдських” релігійних доктрин стають все очевиднішими завдяки доступності інформації про них.

За нових умов і суспільно-політичних подій у сучасній Україні, яка не тільки гармонійно включилася в процес загальноєвропейського етнічного ренесансу, але часто і сама його ініціювала, розуміння релігії як етнічного феномена набуває все більшої актуальності. Ідеологічні обмеження недавнього минулого привчали розуміти релігію відокремлено від безпосередньої людської життєдіяльності етнокультурних спільнот, що саме