Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Добре. — Містере Синій, Фредді, пішов.

— Не робіть цього, — сказав Ротстайн і був вражений деренчанням свого голосу. Іноді він забував, який він старий, але не сьогодні.

Той, кого звали Моррі, нахилився до Ротстайна, устромившись у нього з-під жовтої маски зеленувато-сірими очима.

— Хотілося б про дещо дізнатися. Якщо відповіси чесно, може, ми й залишимо записники. Ну що, будеш відповідати чесно, генію?

— Спробую, — промовив Ротстайн. — І, знаєте, я ніколи себе так не називав. Це в «Тайм» мене назвали генієм.

— Б’юся об заклад, ти не написав їм листа із запереченням.

Ротстайн промовчав. «Сучий син, — думав він. — Нахабний сучий син. Ти ж нічого не залишиш, так? Неважливо, що я скажу».

— Ось про що я хочу знати. Чому ти не міг залишити в спокої Джиммі Ґолда? Навіщо було так його пикою в багнюку тицяти?

Питання було настільки несподіваним, що спочатку Ротстайн навіть не зрозумів, про що Моррі говорить, хоча Джиммі Ґолд був найвідомішим із його персонажів, тим персонажем, завдяки якому про нього пам’ятатимуть (якщо, звичайно, його взагалі будуть пам’ятати). Та сама стаття в «Тайм», у якій згадали про геніальність Ротстайна, назвала Джиммі Ґолда «американською іконою відчаю у благодатному краю». За великим рахунком, лайно повне, але воно продавалося.

— Якщо ви вважаєте, що треба було обмежитися «Утікачем», то ви в цьому не поодинокі. — «Майже», міг би він додати. «Утікач у справі» зміцнив його славу як серйозного американського письменника, а «Утікач зменшує оберти» став кульмінацією його кар’єри: до біса компліментів від критиків, шістдесят два тижні в списку найбільш реалізованих книг за версією «Нью-Йорк Таймс». На додаток до всього Національна книжкова премія, хоча він її й не отримував особисто. «Іліада післявоєнної Америки» — так про неї відгукувалися в тій статті, маючи на увазі не останню книгу, а всю трилогію.

— Я не кажу, що на «Утікачі» треба було зупинитися, — сказав Моррі. — «Утікач у справі» був не гіршим, а то й кращим. Вони були справжніми. Проблема в останній. Що то за херня? Реклама! Реклама!

Тут містер Жовтий зробив щось таке, від чого у Ротстайна здавило глотку, а живіт ніби налився свинцем. Повільно, майже замріяно, він стягнув із голови жовту балаклаву, відкривши обличчя пересічного молодого бостонського ірландця: руде волосся, зелені очі, хворобливо-бліда шкіра, яка вічно печеться, але ніколи не загоряє. І ще ці дивні червоні губи.

— Будинок у передмісті? «Форд» седан біля гаража? Дружина та двійко діточок? Усі продаються — ти про це хотів сказати? Усі випивають цю отруту?

— У записниках…

У записниках було ще два романи про Джиммі Ґолда, — ось про що він хотів сказати, — два романи, які замикали коло. У першому Джиммі починає розуміти порожнечу свого життя поза містом, кидає сім’ю, роботу та йде із затишного будинку в Коннектикуті пішки, з порожніми руками, тільки рюкзак з одягом за спиною. Він перетворюється на підстаркувату версію того хлопця, що кинув школу, відмовився від дріб’язкової родини й вирішив вступити до війська після того, як увесь вікенд пиячив і вештався Нью-Йорком.

— У записниках що? — запитав Моррі. — Ну ж, генію, говори. Розкажи мені, чому тобі довелося втоптати його в багно та ще наступити ногою на потилицю.

В «Утікач прямує на захід» він знову стає самим собою, хотів сказати Ротстайн. Собою справжнім. Та містер Жовтий відкрив обличчя й тепер діставав пістолет із передньої правої кишені своєї картатої куртки.

— Ти створив один із найвеличніших персонажів в американській літературі, а потім насрав на нього, — журливо вимовив Моррі. — Людина, яка могла таке зробити, не заслуговує на життя.

Раптом скипіла лють.

— Якщо ти так думаєш, — сказав Джон Ротстайн, — ти не зрозумів жодного слова з того, що я написав.

Моррі направив пістолет. Дуло — чорне око.

Ротстайн і собі направив у відповідь палець в артритних шишках, ніби це був його пістолет, і відчув задоволення, коли Моррі моргнув і ледь здригнувся.

— Тримай при собі свою тупу критику. Я наївся її досхочу, коли тебе ще й в планах не було. Тобі скільки-но років? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаєш про життя, а тим більше про літературу?

— Вистачить, аби знати, що не всі продаються. — Ротстайн здивувався, побачивши, що ірландські очі наповнилися сльозами. — І не треба тут вчити мене жити, особливо, якщо ти двадцять років ховався від усього світу, як щур у норі.

Це застаріле нарікання — як ти насмілився відвертатися від слави? — роздмухало злість на справжню лють (ту лють із биттям посуду й трощінням меблів, з якою були добре знайомі як Пеггі, так й Іоланда), і це його порадувало. Краще померти в люті, ніж плазуючи й благаючи.

— Як ти збираєшся перетворити мою роботу на гроші? Про це ти подумав? Звісно, подумав. Гадаю, ти розумієш, що так само можна намагатися продати вкрадений записник Гемінґвея або картину Пікассо. Але твої друзі не мають освіти, як ти, так? Це одразу видно з того, як ти розмовляєш. Їм відомо те, що відомо тобі? Упевнений, що ні. Але ти намолов три мішки гречаної вовни. Показав великий солодкий пиріг і сказав, що кожному дістанеться шматок. Думаю, це ти зміг би зробити, тим паче, що язика, як я чув, маєш не в кишені. До того ж, здається мені, навіть кишеня ця й та не така вже глибока.

— Замовкни. Ти говориш, як моя мати.

— Ти звичайний злодій, друже мій. Як нерозважливо красти те, чого не зможеш продати!

— Замовкни, генію, попереджаю.

Ротстайн замислився. А якщо він спустить курок? Більше жодних пігулок. Ніякого більше жалю за минулим і побіжного сміття розірваних стосунків, що залишилися позаду, як низка розбитих машин. Ніякої більше маніакальної писанини та накопичення нескінченних записників, які збираються, як купки гівенця, уздовж заячого сліду в лісі. Можливо, куля в голову це не так вже й погано. Краще, ніж рак або хвороба Альцгеймера, це страхіття для кожного, хто прожив життя, заробляючи головою. Звичайно, будуть заголовки, а в мене їх і так було достатньо, ще до тієї бісової статті в «Тайм»… Але, якщо він спустить курок, мені не доведеться їх прочитати.

— Ти дурень, — сказав Ротстайн. І раптом його охопило якесь несамовите піднесення. — Вважаєш, ти розумніший за тих двох, але це не так. Вони хоча б розуміють, що готівку можна витратити. — Він посунув уперед, вдивляючись у бліде обличчя з ластовинням. — Знаєш що, парубоче? Це через таких, як ти, стало немодно читати.

— Останнє попередження, — процідив Моррі.

— Нахер твоє попередження. І