Маскарад - Ксенія Ільїнська
Подібно до багатьох гостей, Валерія, діставшись місця проведення вечірки, ахнула від захоплення. Занедбаний дім культури висвітлювала тисяча лампочок, у формі свічок. Ця будівля виглядала немов з минулого століття, а в тому, щоб танцювати в такому залі, було щось романтичне. Посеред залу стояла триметрова ялинка, прикрашена золотими та червоними кольорами.
Маски надавали вечірці чарівність, всі гості були в бальних вбраннях. Хлопці у своїх костюмах були прекрасні, дівчата в розкішних бальних сукнях - чудові, а з цими масками всі виглядали трохи порочно.
Валерія пригнічено переходила з кімнати до кімнати. Все-таки їй потрібно було зателефонувати комусь з її оточення, хоча б заради того, щоб мати компанію.
Атмосфера маскараду була галасливою. У глибокій тіні за колонами кілька пар цілувалися, користуючись темрявою. Декілька підлітків танцювали, тісно притиснувшись один до одного, під жорсткий ритм музики, яку крутив діджей; взяло гору буйство — дівчата почали сексуально танцювати один з одним або тертися стегнами об партнерів. Незабаром вечірка виявилася забита молодняком, що бентежиться, заявляє, що цього вечора вони круто відтягнуться.
Валерія продовжувала триматися осторонь. Вона була чужа в цьому натовпі. Дівчина зітхнула. Її венеціанська маска затуляла обличчя повністю, хотілося зняти її: під маскою було жарко. Вона пробралася в невеликий темний закуток за колонками, присіла там і почала обмірковувати наступний крок.
Слідом за нею туди прослизнув якийсь хлопець. Валерії це здалося кумедним — деяких дівчат можна було впізнати, оскільки на них були різні сукні, а ось хлопці стали справді невпізнанними в своїх однакових костюмах пінгвінів. Ось як цей, наприклад, у чорній шовковій масці, що закриває очі, ніс і волосся і надає йому безпутного вигляду, ніби він якийсь міський розбійник.
- Ти не любиш вечірки? — поцікавився хлопець, помітивши, що Валерія сидить на самоті.
Валерія засміялася.
- Терпіти не можу.
- І я теж.
— Я ніколи не можу зрозуміти, що на них говорити та робити.
— Ну, ніби тут треба танцювати. І ще пити. Розважатися у всіх сенсах.
— Безперечно, — погодилася вона.
— Але ти вважаєш за краще не вибирати.
— Я — бунтівник, — саркастично промовила дівчина.
- Не думаю.
- Чому?
— То ти тут. Ти взагалі могла сюди не приходити.
Він був правий. Їй не слід було сюди приходити. Вона прийшла з тієї ж причини, що і в бар. Заради можливості знову побачити Євгена. Доводиться визнати, що щоразу, як вона його бачить , у ній щось оживає.
— Чесно кажучи, я прийшла побачити одного хлопця, — зізналася вона.
- Якого ще хлопця? — дратівливо поцікавився її співрозмовник.
- Неважливо.
- Чому ж?
Вона знизала плечима.
- Тому. Важко пояснити.
- Нічого, пояснюй.
— Тому що я його не цікавлю, — сказала Валерія, думаючи про Ярового та Печерську і про зв'язки, що їх пов'язують.
Хоч би які почуття вона відчувала до нього, вони були марні. Він має обов'язки перед сім'єю.
— Звідки ти знаєш, що його не цікавиш? — серйозним тоном спитав хлопець.
— Знаю, та й годі.
— Ти можеш здивуватись.
За цих слів Валерія помітила, як близько від неї стоїть співрозмовник. Його очі за маскою. Її серце пропустило удар. Хлопець присунувся ближче.
- Здивуй мене, - прошепотіла вона.
У відповідь хлопець підняв маску Лєри, зсунувши вгору, подався вперед і припав до губ дівчини.
Заплющивши очі, вона цілувалася з одним-єдиним хлопцем, з Євгеном Яровим, і цей поцілунок був схожий на той, що був колись між ними - і все ж таки був іншим. Наполегливішим. Вона пила його подих, вона відчувала в роті його язик, що перекочується поверх її язика, ніби хлопець хотів проковтнути її. Вона могла б цілуватися з ним вічно.
А потім поцілунок припинився. Валерія розплющила очі. Її маска повернулася на колишнє місце.
Діджей поставив "Muse" - майже містичну мелодію. "Time is Running Out".
Хлопець жестом вказав у бік майданчика для танців.
Вона кивнула і пішла за ним. Він простягнув руки, і вона зробила крок в його обійми.
Юнак притулився губами до вуха Валерії, так, що вона відчувала його тихе дихання, і мовчки вів її у танці.
— Ти...- сказала Валерія.
Він притис палець до губ.
- Мені тебе не вистачає... - все ж сказала вона йому.
Це він, це має бути він.
Пісня закінчилась. Хлопець у масці низько вклонився.
— Дякую... І за поцілунок також.
— Почекай!.. — вигукнула Валерія, але хлопець уже зник у натовпі, і, коли вона озирнулася, вона побачила дюжину хлопців у схожих чорних костюмах та масках.