Нечиста кров - Сергій Карюк
Голота витер з лоба краплі поту, вкинув шаблю в дерев’яні піхви і, стомлено човгаючи ногами, посунув у бік солом’яних дахів, рясно розсипаних по горбах.
До корчми — звичайної сільської хати, що була хіба довшою та мала високий, чепурний, з вирізьбленими орнаментом на балясинах, ґанок, — Голота дійшов уже під вечір. Він кинув погляд на двох гуляк, що сиділи на лавці під шинком і були вже так неймовірно втомлені відпочинком, що аж засинали. «А ще ж тільки перші зірки з’явилися. Диви, які тут швидкі люди», — здивувався Голота і прислухався до гамору шинку, стіни якого аж ходили від пискливої скрипки, тупоту чобіт та вибухів скаженого сміху. Голота обережно відчинив двері й побачив те, що бачив уже тисячу разів. Корчма була корчмою, де б він не був, і як би вона не називалася — чи то trattoria[7], чи то konoba[8] чи kneipe[9]. Дим, запахи страв, оковита, меди, пиво на столах, п’яний шум голосів, музика, що нетверезо стискає скрипку, й інший, що гупає в бубон, — Голоту одразу оповило затишком і спокоєм. Щоправда, погляд запиленого жебрака в дранті та з босими брудними ногами, але з єлейною усмішкою на мармизі, що блукав по шинку, відразу наштовхнувся на не надто радісне лице рудої шинкарки, яка, побачивши Голоту, лише стиснула свої красиві губи і здвигнула бровами. Гірше того — шинкарка нахилилася до здорового бугая, що сидів поруч, і щось йому зашепотіла. Голота не став чекати, поки його випхнуть копняком під зад з цього райського місця, і рішуче пішов до вільного столу в кутку господи. Лише встиг присісти і з насолодою витягти збиті ноги, як шинкарка вже була тут як тут.
— Милостиню просять біля церкви, хлопче. Забирайся й забери свої вузлики з мого шинку, — просичала жінка не надто привітно.
— Ти така гарна у цій плахті, серденько, — широко усміхнувся у відповідь Голота. — Якби ти понесла свій красивий задок до комори і принесла мені кварту чогось хмільного, я, мабуть, помер би від кохання на місці.
— А гроші в тебе є, милий мій зубожілий князику? — підхопила шинкарка, хоч досі поглядала насторожено.
Голота кинув на стіл кілька монет. Потім подумав і половину забрав назад.
— Трохи, моя рибонько. Це якщо ти мені ще й дозволиш переночувати у стайні.
— Звичайно, мій миленький королику. Ще й сама до тебе прилечу, соколе мій ясний.
Голота та шинкарка захихотіли.
— От бачиш, а ти мене хотіла викинути. А я ж ще згоджусь, не такий уже й я підтоптаний, приходь, покажу.
— Та що я там не бачила, лахмітнику? — засміялася шинкарка. — Ще якісь блохи наскочать.
— Мої блохи добрі, якщо кусають, то куди треба. Подумай добренько, — підсміювався й собі Голота. — А ще краще принеси мені швидше випити. Як тобі не соромно дивитися на нещасного подорожнього, якого так страшно мучить спрага?!
— Уже біжу, красеню мій!
— Тільки швидше, бо помру, якщо не побачу за хвильку твоїх прекрасних очей та не змочу горлянку. І бігуса[10]! — крикнув він уже у спину шинкарочці.
Голота відірвався від столу тільки коли запхнув у себе півгарнця[11] тушкованої капусти зі шматками печені та грибами. Тоді взявся за мед, якого за раз всадив півкварти і зажадав іще.
«Моя широка душа завжди прагне королівського бенкету, я точно не створений для жебрацтва й бідності», — подумав Голота, який урешті очистився від тисяч неоковирних спогадів і думок про свою нещасливу долю і був сповнений бажання грішити, як сам диявол.
Після ще одної кварти, уже на ватяних ногах, він підійшов до скрипаля і тут же, біля нього, всадив краков’яка, та так, що аж підлога задрижала. Одночасно поглядав хижим оком на шинкарочку Марусю, час від часу прихоплював за її апетитний задок і по помірному опору кралі, уже окреслив собі деякі плани на ніч. Похитуючись, Голота вийшов до вітру на ґанок і там зіткнувся зі старою бабцею, закутаною в хустку й обвішаною якимись травами й засушеними грибами та корінцями.
— Perdone, signora![12] Вибачайте, пані! Дайте мені вашу руку, я зведу вас по цих крутих сходах, аби ви тільки не бачили цього гнізда розпусти.
Бабця щось пробурмотіла собі, судячи з інтонації, то був прокльон до тринадцятого коліна, вирвала руку у галантного кавалера й пошкандибала геть.
— І вам на добраніч, бабусю! — побажав розімлілий від алкоголю Голота. — La vita е’ bella[13], — крикнув він у темне, всипане зірками небо, та крик завмер у нього в горлянці, бо Голота узрів карету, що неспіхом котилася собі до корчми. Голота підтягнув штани й присвиснув — побачити таку розкіш та ще й у забитому селі! Ще більше він здивувався, коли вгледів, хто сидить у ридвані. То був пан Калиновський — гроза жебраків.
«Звідки у того застінкового шляхтича[14] така карета? — здивувався Голота, — І до речі, чого він припхався, мститися чи що?» — стривожився, згадуючи, що шаблю недоречно залишив на лавці в шинку. Та те, що ніякої vendetta[15] не буде, Голота зрозумів відразу. Адже коли пан побачив, хто пильно дивиться на нього з ґанку корчми, підтягуючи обідрані штани, то лише скривився й удав, що не помітив. Голота штовхнув ліктем острозького міщанина, з яким тільки-но пив за славу давнього Острога.
— То хто?
— Де? А, то пан Калиновський, у нас на Острожчині це перший пияк і забіяка. Їде, як завжди, від пана Лукомського й заходить сюди, до Марусі. Лукомський мало п’є, то Калиновський тут зараз добавить, поки штоф венгржину не увіллє в горлянку, то додому не поїде. Це він сюди заїжджає, бо ж хоче показати, що не боїться тутешнього війта[16], з яким цієї весни вони на шаблях билися, і той йому руку прохромив…
— А звідки в нього карета?
— А хто його зна, — здивувався п’яненький міщанин. — У нього ж грошей завжди катма, а Ілляшівка його давно закладена-перезакладена… Пил в очі пускає, — засміявся острожець.
Карета тим часом під’їхала до корчми. Пан чинно виліз зі свого ридвану й пішов до ґанку. Він минув Голоту, величаво його не помічаючи, і штовхнув двері корчми. Голота посунув за ним
