Нечиста кров - Сергій Карюк
«Перегравати теж не треба, — знову продерлися в Голотину голову невчасні думки. — Хоча що знають у цій волинській глушині про акторську гру?», — і він раптом згадав театр у графині Брановицької, яка була в захваті від Голотиного Тристана з «Собаки на сіні»…
Але зараз було явно не до згадок про прекрасні перса графині, яка зрештою за натхненну гру подарувала йому незабутню ніч, думати потрібно було про несамовитого вершника, який хизувався своїм умінням і тепер гарцював перед Голотою, уперши руку в бік. Говорити пан не поспішав, мовчки об’їхав Голоту з одного і з другого боку, явно даючи жебракові померти від страху та невідомості. Голота терпляче чекав, облизуючи шершаві від спраги губи. Лише кілька поглядів на настовбурчені вуса й випнуті гордливо губи, як він уже склав портрет цього дурня, досить типового для шляхтичів з цієї частини Європи. Одне село з двадцятьма дворами, будинок, трохи кращий за селянський, оксамитовий жупан із бабцевої сукні, дорогий кінь, бо віддав за нього весь жінчин спадок, а найдорожче в господарстві — то дідівська шабля з рубіном, отримана за участь у битві при Козолупах в 15… не знати якому році.
«З усіх сил пнеться показати себе магнатом, не згірш, ніж князь Чарторийський. Ще молодий, але вже ранній, — подумав Голота. — Мальвазії он нажлуктився, аж жупан залив, та й морда он червона, як буряк. Оце зараз буде перед друзями хизуватися, он вони на горбі спостерігають».
— Ти хто, псякрев? — урешті промовив шляхтич. Хоча навряд чи «промовив» підійшло б до його ведмежого рику. У цей момент панич точно вважав себе кимось на кшталт громовержця Юпітера, перед яким усі мають падати ніц і дрижати.
— Голота, вашамосте, — «покірно й тихо, покірно й тихо, — подумав про себе Голота. — Вляпатися в історію в моєму становищі — остання дурість».
— Та я бачу, що не магнат! Звідки йдеш, лайдаче, і куди? Відповідай! — заволав панич, ще більш побуряковівши, хоча здавалося, більше вже неможливо.
«Ти диви, яка свиня рохлива… Тихо й спокійно, спокійно й тихо», — подумав Голота, ще більше схиляючи голову.
— У Почаїв іду, вельмишановний пане.
— Щось ти якимись манівцями плутаєш, схизматику. Який Почаїв, як він в інший бік?
— Трохи заблукав у лісі, пане.
— У мене в селі якийсь псячий син корову вкрав, може, тебе попитати? Га?
— Не знаю про корову, пане.
— Під батогами згадаєш, собако! Під батогами багато чого знають.
«А от про батоги тобі, падло, не варто було говорити, — подумки оскаженів Голота, якому ще боліла ледве зажила спина. Кров ударила в лице. — „Тихо й спокійно“ — навряд чи було б моїм родовим девізом», — погодився він із тихим зітханням і трохи повів плечем, скинувши свою довгу палицю. Почувся металевий скрегіт, вузлик упав на землю разом із тією гіллякою та, на превеликий подив пана, який так і застиг з відкритим після чергового свого «псякрев» ротом, палиця виявилася не палицею, а вичурними піхвами величезної карабели.[5] Голота ж тепер стояв із шаблею в опущеній руці. Дивлячись в очі шляхтичу, він підняв іншу долоню та поплескав панського коня по шиї, той такої нахабності від жебрака не чекав: схарапудився й нервово заходив ногами. Жеребчик ще не розумів, що його пану вже не до гарцювання. Той ще дивився на Голоту з тим же гидливо-презирливим виразом на обличчі, та в його очах несамовитий страх єднався з безмежним жахом. Такого від жебрака, яких він звик ганяти околицями, панок явно не чекав. Тим більш, якщо жебрак кількома рухами зап’ястка демонструє, що карабелою він не лише кров’янку вміє шинкувати.
— Гайдамак? Запорожець? — видавив із себе пан.
— Просто подорожній, іду святими місцями, пане як вас? — запопадливим голосом запитав Голота.
— Калиновський…
— Отож, пане Калиновський, раджу вам їхати далі на прогулянку з друзями. Мене закриває ваш баский кінь, тож ваші приятелі бачать лише, як ви наскакуєте на жалюгідного жебрака, який тільки те й робить, що кланяється в пояс і молить згледітися над убогим прочанином. Ваша честь не страждає, їдьте собі з Богом, пане.
— Як ти смієш…
— Ще трохи, і я посмію відрубати вам руку. Ліву, — скаженіючи, прошепотів Голота, але вмить заспокоївся. — Ви навіть нічого не відчуєте і будете просто дивитися, як з того місця литиметься кров. А потім люди з такою раною зазвичай нахиляються трохи в лівий бік, підставляючи голову. Тоді я знесу вам вашу кудлату довбешку, і багато дівчат, удовиць і дружин рогатих чоловіків ридма ридатимуть за вашими пишними вусами. Богом клянуся, вельмишановний, — увічливо посміхнувся Голота.
Пан мовчки стискав руків’я шаблі, по його обличчю повзли краплини поту. Незважаючи на загрозливу позу, свою дідівську janowku[6] він витягувати боявся. Перспектива замість веселої гулянки з друзями, куди він саме прямував, стати на герць з дивним балакучим незнайомцем його не радувала, тож Калиновський гарячково шукав вихід з незручного положення. Шукав, але не знаходив. Голота тим часом провів рукою по багатому сідлу шляхтича й знизу вгору знову подивився на панка, який урешті надумав відповідати. Калиновський намагався надати голосу суворості, але від хвилювання той тремтів, як струна, і шляхтич, згораючи від сорому, зривався на фальцет.
— Щоб у Ляшівці я тебе не бачив, зрозумів?!
— Так, пане, — схилив голову Голота, уїдливо посміхаючись.
Пан хмикнув і дав шпори коневі. На повному скаку він вилетів на пагорб, де його чекали друзяки.
— Що там, Франтішеку, як твоє полювання?
— Лайдак у штани навалив, сказав йому забиратися геть, бо батогами заб’ю. На коліна падав, пожалів я його. Ви ж знаєте, яке в мене жалісливе серце, добродії, — нервово усміхаючись, скоромовкою проторохтів Калиновський.
— Калиновський, а ви справжня гроза жебраків.
Шляхтичі дружно захихотіли.
— Зате, пане Анджею, поблизу мого села всі ці обірванці навіть пройти бояться. А ви відлякуєте їх хіба що вашою полюбовницею, тією страхопудливою німкенею.
— О, Калиновський, якби ми могли оцінити вашу загадкову коханку, яку ви так ретельно ховаєте. Може, там якийсь вусатий гусар?
Під гогіт друзяк шляхтич з усієї сили вдарив коня нагаєм. Від несподіваного болю жеребець різко скакнув уперед і враз пішов полем учвал. Гурт весело перекидався жартами та поскакав далі. Голота, важко дихаючи, дивився їм услід.
«Дивом, лише дивом усе закінчилося добре, — подумав
