Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

— Тобто, по-вашому, я винен?

— Я цього не казала. Я тільки хотіла зауважити, що ми обидва могли бути більш уважними.

— Послухайте, дайте мені спокій! — розсердився ще сильніше чоловік. — Мені не потрібні ні ваша допомога, ні ваші вибачення.

Він почав старанно терти носовичком пляму, але помітивши, що це марно, сховав носовичок у кишеню, відчинив двері та зайшов назад у приміщення. Засмучена Симона попрямувала слідом.

Як вона й очікувала, заклад був заповнений майже вщент. Дівчина зайняла столик біля вікна, в той час як чоловік швидкою ходою перетнув залу і зник у вбиральні. Перед Симоною відразу постала усміхнена молоденька офіціантка з блокнотом у руці.

— Доброго ранку! Чого бажаєте? — запитала вона пискливим голосом.

— Капучино та порцію мигдалевого пирога, — відповіла Симона, хоча їсти їй не хотілося.

— Це все?

Симона декілька секунд розмірковувала. Вона, як і раніше, сердилась на незнайомця, вважаючи його слова несправедливими, хоча і розуміла, що частка правди в них таки була — нічого гасати як очманіла та обливати людей кавою.

— Знаєте що, принесіть ще чашку чорної кави, — попросила вона. Її злість раптово зникла, поступившись місцем почуттю провини.

— Еспресо чи американо?

— Напевно, еспресо.

Офіціантка зробила декілька позначок у своєму блокноті та відійшла. Щоб не нудьгувати, Симона почала роздивлятися відвідувачів.

У більшості своїй це були звичайні службовці з найближчих контор, які поглинали перед роботою млинці або смажені яйця з беконом. Декого вона знала в обличчя. Сам ресторанчик здавався вельми затишним. Тут в усьому проглядав традиційний італійський стиль, що поєднував у собі простоту і вишуканість одночасно. У центрі зали був розташований майданчик в оточенні симпатичних столиків. Біля барної стійки у глибині приміщення, де бармен готував напої, метушилися офіціанти з тацями в руках.

Мигдалевий пиріг виявився неймовірно свіжим і танув у роті, а від чашок кави йшов чарівний аромат. Симона щойно зробила великий ковток, коли в її полі зору виник той самий чоловік, який, напевно, закінчив чепуритися і тепер прямував до виходу. На ньому був вишуканий сірий костюм, пальто він перекинув через руку.

Симона підвелася зі свого місця, збираючись перехопити його на півдорозі.

— Ви не могли б приділити мені одну хвилину?

Чоловік уповільнив ходу й насупив брови, але помітивши вираз обличчя дівчини, відразу пом'якшав. Більш того, він подивився на неї з цікавістю.

— Я вас слухаю.

— Не гнівайтесь на мене, будь ласка, — швидко заговорила Симона, відчуваючи себе ніяково під його пильним поглядом. — Запевняю вас, це вийшло випадково.

— Сподіваюся, і ви на мене не гніваєтеся, — цього разу голос незнайомця прозвучав цілком доброзичливо. — Зазвичай я не поводжуся наче неврастенік.

— На вашому місці я б поводилася так само.

— Просто у мене сьогодні важливий день, от я і не стримався.

— Тоді, на знак примирення пропоную випити кави, — Симона вказала на свій столик. — Ви не дуже поспішаєте?

— Кави? — брови чоловіка злетіли вгору. — А, втім, чом би й ні. В мене є кілька хвилин у запасі.

Вони пройшли до столика, де Симона сіла на своє місце, а чоловік, поклавши портфель і пальто на сусідній стілець, розташувався навпроти.

— Ну що, коли так — знайоммося! — він простягнув руку, яка виявилася сухою та теплою на дотик. — Мене звуть Мартін.

— Дуже приємно. Я — Симона.

— Мені теж дуже приємно, — Мартін знову почав вивчати обличчя нової знайомої. — А у вас красиве ім'я, Симоно. Ви знаєте про це?

— Так звали мою бабусю.

— Воно вам дуже личить.

— Дякую, — Симона обхопила долонями свою чашку й одночасно вказала підборіддям на другий напій. — Пийте каву, а то вона зовсім охолоне. Я взяла вам еспресо.

— Чудово, — чоловік присунув до себе чашку з блюдцем, — але як ви дізналися, що я п'ю еспресо?

— Дуже просто! Коли ви виходили з ресторану, ви тримали в руці склянку, в якій тут подають тільки еспресо. От я і подумала...

— Справді, просто! — усміхнувся чоловік.

— До речі, — Симона кинула погляд на стілець поряд з ним, — що з вашим пальтом? Воно відіпралося?

Мартін байдуже махнув рукою.

— Забудьте про нього. Краще розкажіть про вашу бабусю. Напевно, ви успадкували від неї не лише ім'я, а й привабливу зовнішність.

Несподіваний комплімент, а те, що це був комплімент, не викликало сумнівів, застав Симону зненацька, від чого вона почервоніла ледве не по саме волосся. Вона не вважала себе красивою — завеликий рот, замалі груди, — хоча частенько помічала погляди чоловіків, як знайомих, так і незнайомих, спрямованих в її сторону.

— Навіть не знаю, що відповісти, — вона зніяковіло опустила очі та втупилася у свою чашку.