Нескінченне відлуння - Ірина Смоліч

Вона поворухнулася, лягла на спину і розплющила очі. У пам'яті спливли спогади, від яких швидше закалатало серце. Тоді біля під'їзду Симона так і не змогла сказати Мартіну «ні». В результаті більшу частину ночі молоді люди провели разом, з насолодою віддаючись любові, після чого Мартін пішов і вона залишилася на самоті, не в змозі заснути. І тільки тривожний в'язкий напівсон час від часу затягував її у свої тенета. Хвилини злились у нескінченність. Симона провела кінчиками пальців по своєму стегну, торкнулася живота, легенько стиснула груди, намагаючись згадати теплий дотик рук Мартіна. Зараз вона ні про що не шкодувала: ні про те, що доля звела її з цим чоловіком; ні про те, що вчора їй закортіло піти з ним на побачення; ні про те, що вона пустила його у своє ліжко. Єдине, про що вона шкодувала, що минула ніч виявилася занадто короткою.

Сонячний зайчик упав на скло та розчинився в різнокольорових сполохах, як розчиняється вранішня роса в перших краплях дощу. Симона ліниво потягнулася та сіла в ліжку. Вона зловила себе на думці, що більше не хоче думати про Алека: ні про живого, ні про мертвого. Час закрити цю сторінку та рухатися далі. Дати собі шанс насолоджуватися тим, що дарує їй життя. А життя, завдяки Діані, дарувало ще один вихідний. Тому не скористатися подарунком було б дурістю. Тим паче, що Симона давно не відпочивала, останні місяці старанно працюючи над ескізами.

Вона легко випурхнула з ліжка, накинула на плечі довгий шовковий халат і попрямувала до ванної кімнати — гаряча вода завжди приводила її до тями. Звідти, свіжа та сяюча, вона завітала до кухні. Їй закортіло підсмажених тостів з сиром і міцної кави без краплі молока чи вершків. Хвала тому, хто винайшов каву! Без кави світ би нагадував царство млявих. Покінчивши зі сніданком, Симона помила посуд, вдяглася в улюблені джинси з курткою та вирушила у місто. Тим паче, що на вулиці зараз було тепло і сонячно. Насамперед вона завітала до виставки чорно-білої фотографії у Центрі сучасного мистецтва, яку нещодавно відкрили та про яку так багато писали у пресі. До речі, експозиція не припала їй до душі: добірка виявилася недолугою і нудною, попри те, що серед світлин траплялися роботи відомих авторів. Тому Симона залишила галерею та пішла поблукати весняним парком, після чого пообідала у крихітному ресторанчику на одній з прилеглих до парку вулиць. Провести вечір вона вирішила вдома перед телевізором. Залишалося купити дещо до вечері.

Всередині супермаркету, де вона закуповувала продукти, все виглядало типово для величезних торговельних центрів: численні стелажі, розділені між собою широкими проходами, тягнулися рівними рядами й нагадували шафи в бібліотеці. Тільки замість книг на полицях стояли пакунки з продуктами, та й запах у магазині витав трохи інший. А ще Симону дратувало, що товари часто переносили з місця на місце і щоразу вона мала обходити магазин у пошуках потрібних продуктів. З іншого боку, тут було все необхідне, від туалетного паперу до готових заморожених обідів. Тому вона слухняно виконувала ненависний ритуал, в душі радіючи, що позбавлена необхідності мандрувати ще кудись.

Відшукавши полицю з сухими сніданками, Симона почала розглядати етикетку на коробці. У ці години в магазині було небагато відвідувачів: на очі їй потрапила старенька з візком, набитим котячим кормом, та парочка хіпстерів біля холодильника з пивом. Ще на касі нудьгувала молода касирка з рожевим волоссям, а біля виходу стовбичив худий як жердина охоронець. Та раптом Симона вловила легкий рух у кінці торговельного ряду, наче хтось визирнув з-за стелажа і швидко сховався. Це її налякало.

«Здається, мої нерви геть зіпсувалися, — подумала вона, з усіх сил намагаючись не панікувати. — Цікаво, як скоро я почну сахатися власної тіні?»

Вона залишила візок біля полиці, наблизилася до того місця, де промайнула тінь — їй необхідно було переконатися, що за стелажами ніхто не ховається, — і рішуче зробила крок уперед. Наступної миті темний силует шугнув за ріг і зник у сусідньому ряду. Їй навіть вдалося розгледіти краєчок його довгого пальта.

Страх потужною хвилею накрив її з голови до ніг. Не залишалося жодних сумнівів: хтось стежив за нею весь той час, поки вона ходила супермаркетом. І це була не примара. Втім ні поряд із виходом, ні біля кас вона не побачила нікого, хто хоча б приблизно нагадував її загиблого приятеля.

«Куди він подівся? Може, вибіг на вулицю?»

Симона прошмигнула крізь скляні двері й опинилася на стоянці перед будівлею. Зовні панувала тиха, безвітряна погода, вечірні сутінки повільно наповзали на місто. На стоянці було не більше десятка машин. Трохи осторонь тягнувся високий паркан, який закінчувався залізною будкою та шлагбаумом. Поряд із проїжджою частиною пролягала вузька пішохідна доріжка. І нікого поблизу — жодної живої душі.

Скільки це ще триватиме? Симону охопив відчай. А може, їй все це здалося? Може, її мозок потрапив у пастку власних фантазій? Може, вона бачила те, що хотіла бачити, вірніше, не хотіла, а про що думала багато років. Загибель Алека стала для неї важким випробуванням, хоча вона намагалася боротися з собою всіма силами. Причому відчай накочував не тільки через біль втрати, але й через почуття провини, яке примушувало її переживати трагедію знову і знову.

Симона важко зітхнула і попрямувала додому. Вона не повернулася до магазину — їй хотілося якнайшвидше потрапити до свого житла. Забитися в кут, щоб позбутися жахливого почуття безвиході. Вона була впевнена, що ледь переступить поріг власної оселі, страхи зникнуть. Єдине, чого вона не могла знати, що зовсім скоро звичний світ похитнеться, а життя зробить крутий віраж, і навіть рідні стіни не захистять її від прийдешньої бурі.