Пазл - Франк Тільє

У нього під ногами лежала дівчина, якій, напевно, не бу­ло й тридцяти. Вона дивилася у стелю широко розплющеними очима, розкинувши руки, наче віддавалась небу. Її теж не пощадили.

Випроставшись, Боніфас помітив закривавлену викрутку з оранжевим руків’ям, що лежала біля плінтуса, поряд з ящиком з інструментами. Мабуть, це і було знаряддя вбивства, яким убивця бив своїх жертв у шию, в груди, в спину. У всіх без винятку мандрівників були колоті рани в різних частинах тіла.

Ці п’ятеро чоловіків і три жінки заснули поруч із вбивцею, якщо вірити відсутності слідів, що вели б у напрямку до притулку.

Раптом надворі почувся крик. Його напарник кричав: «Не рухатись! Не рухатись!»

У стані максимальної напруги Боніфас кинувся надвір, знаком показав гіду лишатися на місці й оббіг будівлю. Навколо на снігу починало відблискувати сонце, а гори простягали свої гранітні брили до неба, ніби для того, щоб захистити цих чоловіків, які виявили абсолютний жах. Жандарм побачив свого напарника, що тримав на мушці закривавленого чоловіка. Тепло одягнений, у шапці, натягнутій на лоб, він сидів, спершись на стіну, підтягнувши коліна до тулуба. Він підняв вологі від сліз очі на жандармів і спитав моторошно нейтральним тоном:

— Мене звати Люка Шардон, я не зробив нічого поганого. Лише скажіть мені: звідки вся ця кров? І що я роблю тут, посеред гір? Я нічого не пам’ятаю.

3

Чотири місяці по тому

Молодий чоловік сидів на краю ліжка, склавши руки на грудях.

— Що означає «ІЛ АН 2-10-7»?

— Відчепись від мене з цим питанням раз і назавжди. Доброї ночі.

— Щодо доброї — не певен. Вона буде радше довгою.

— Що ти маєш на увазі?

— О, нічого. Нічого такого. Доброї ночі від хлопця з палати 27.

Санітар зібрався зачинити двері.

— Алексіс Монтень? — покликав молодий чоловік.

— Що?

— Ти єдиний, окрім Сесіль Жанни, хто мені тут подобався. Єдиний, хто не бажав мені зла.

— Ніхто не бажає тобі зла. Ти тут чотири місяці, і тобі вже пора затямити це.

Крупна постать санітара нарешті зникла. Почувши, що двері зачинилися, пацієнт розвернувся до ліжка, стягнув з нього простирадло і розстелив його на лінолеумі, яким була вкрита підлога в палаті.

— Сім, вісім, дев’ять…

Ніхто ніколи не міг пояснити йому, що означав синій напис, вишитий у верхньому лівому кутку простирадла:

«ІЛ АН 2-10-7». Медики знали силу-силенну складних слів, були здатні оперувати науковими фразами, але впадали в ступор перед дурнуватим написом на тканині. Може, це таємний код? Чарівна комбінація, здатна відімкнути двері цієї лікарні? Це тривожило його всі ці місяці, і тепер, врешті-решт, він помре, так і не дізнавшись цього.

Він обережно відірвав шматок простирадла, на якому містився цей напис, і запхав його всередину одного з прутів ліжка, який він розхитував тижнями. Можливо, наступному пацієнтові, що незабаром займе цю палату, пощастить його зрозуміти, якщо тому, звісно, спаде на думку витягти прут і зазирнути всередину.

За довгий час йому вдалося відкрутити ліжко від підлоги. Здіймаючи якомога менше шуму, він поставив його у вертикальне положення і спер об стіну. Потім скрутив простирадло так туго, як тільки міг, і, ставши на стілець, прив’язав його до верхніх металевих прутів.

— Сто вісім, сто дев’ять, сто десять…

Він востаннє перевірив крізь крихітне віконце в дверях, чи ніхто не йде. До першого обходу у нього було близько трьохсот секунд, щоб діяти. Він накинув на голову наволочку. Існував ризик, що буде складно, але він подумки репетирував цю сцену сотні разів: йому вдасться.

Навколо була сіра, нейтральна, сувора палата. Єдиною річчю, яку йому дозволили мати, була колода гадальних карт Таро, що лежала на нічному столику. Сесіль Жанна зналася на них, вона стверджувала, що читає по картах майбутнє, і напророкувала йому «непевну» долю. Йому подобалось намагатися вгадати карти, перш ніж перевернути їх. Одна з небагатьох розваг тут і, без сумніву, одна з найгірших, які тільки могли існувати. Як вижити в цьому місці, яке щохвилини робить тебе ще божевільнішим?

Незважаючи на наволочку на голові, що закривала видимість, він перевернув карту Таро і кинув її на підлогу.

Крізь тканину він побачив, що це карта «Повішеник». Сесіль Жанна вже тлумачила її: карта говорить нам, що не все в наших руках й іноді слід підкоритися долі. Він не збирався коритися долі. Він боявся лише одного — що чекає на нього по той бік, після смерті. Спочатку буде чистилище: місце, яке він уявляв крижаним, моторошним, з маленькими камерами, в яких кожен замкнений очікує Суду. Цей обов’язковий перехід лякав його понад усе.

Залізши на стілець, він спокійно обмотав простирадло навколо шиї. Вузол висів приблизно на висоті метр вісімдесят над підлогою. Йому знадобиться багато сили волі та сміливості. Але це був єдиний спосіб утекти звідси. Віднайти свободу. Сесіль Жанна дуже засмутиться. Можливо, врешті-­решт вона також піде за ним.

— Двісті тридцять один… Гру завершено.

Він задер голову до захищеної синьою решіткою лампочки на стелі і відштовхнув стілець ногою. Мотузка з простирадла натягнулася, як і його кінцівки, коли петля зашморгнулася на шиї. Його ступні були за два чи три сантиметри від підлоги. Небагато, але достатньо. Останнє, про що він подумав, був, як не дивно, напис на простирадлі.

* * *

Ілан різко підскочив, йому перехопило подих.

Він прикрив очі рукою, коли яскраве сонце знадвору засліпило його обличчя, і йому знадобилось кілька секунд, щоб усвідомити, де він.

Який жахливий кошмар.

Котра година? Скільки часу він проспав?

Судячи з усього, небагато — він відчував важкість і слабкість. Він машинально встав і пішов до вікна, обхопивши руками плечі. Було нестерпно холодно, вічні проблеми з опаленням. На щастя, потужне світло, що під кутом падало на підлогу, трохи зігрівало його. Злегка засліплений, він стояв біля вікна, коли на телефоні заграла мелодія «Knockin’ on Heaven’s Door» Боба Ділана.

Останнім часом, окрім шефа, йому більше ніхто не телефонував. Стоячи обличчям до світла, Ілан не поворухнувся, досі приголомшений жахливим сном. Усе здавалось йому таким реалістичним, кожна деталь врізалась у пам’ять із вражаючою точністю: блакитна решітка на лампі на стелі, крихітне віконце у дверях без ручки, дивний напис на простирадлі. Це явно була палата психлікарні.

Справжня палата психлікарні, цілком реальна.

У нього перед очима досі був цей тип, що накидав петлю собі на шию. Ілан не розгледів його обличчя, так, наче картинка уві сні стала чіткою лише тоді, коли чоловік напнув на голову наволочку. Хай там як, його одягли і замкнули, як буйних божевільних, в огидний блакитний костюм. Який сенс цієї жахливої сцени? Йому було невластиво пам’ятати свої сни…

Телефон розривався. Ілан завагався, щоб якнайдовше насолодитись білим сліпучим гарячим світлом, а тоді нарешті повернувся до темного кутка