Гра - Сергій Селезньов

Ранок був тихий та спокійний, вперше в житті виспався та зміг відчути легку посмішку. В зошиті написав, що мені наснилось якесь божевілля і на щастя такого кошмару не було, і мабуть вчора втомися та забув коли запалив її. Перед виходом заглянув у поштову скриньку, ця звичка з’явилась пару місяців тому, замість квитанцій сусідів я побачив конверт. «Ого, ніколи не отримував подібні листи, і адресована мені», після того як достав її від цікавості відкрив.

            Любий синку, я не знаю чому ти тоді втік. Ми тебе довго не бачили і дуже сумуємо. Ти повинен сьогодні прийти! Негайно!! Через тебе нам довелося переїхати, і зараз ми живемо на іншій адресі. Вулиця ░░░░░░, будинок ░░░ та номер квартири ░░░.

З любов’ю Мама

            «Мама? Я і не пам’ятаю що у мене є батьки, це так дивно наче не по-справжньому». Шлях до роботи сьогодні дивна, проходячи повз вулиць  не зустрів жодної людини, транспорт теж не їздив. «Може я досі сплю і сняться сни з апокаліпсисом? Чому тут нікого нема?». Наближившись до роботи, досі не покидало почуття самотності,  увійшовши у ліфт почув знайомий голос.

            - Стійте! Зачекайте! – Вчасно зупинив двері ліфта і зайшов у середину – Хух, чуть не запізнився, привіт колего!

            - Привіт, чому так сильно поспішав?

            - Не хотів довго чекати коли воно спуститься. А якщо по сходах, то я зараз не найкращій формі. – після цього ліфт почав рухатись. – Я міг і раніше приїхати, но в мене фен згорів а їхати за новим то витрачу забагато часу. Подивись на це – показуючи свої на половину сухе волосся – я тепер більше схожий на кульбабку, що мені робити з цими кучерями?

            - Як бачу, гребінець тут ніяк не допоможе

            - Еге ж, зірок на небі легше порахувати ніж гребінці, які не витримали моє гніздо.

Після його слів, підйомник зупинився і різко потухло світло, настала не зручне мовчання. Потім я все ж виказився:

            - Мене це вимикання світло задовбало, або вдома, або тут.

            - На цей рахунок, у нас в офісі є невелика теорія на тебе – сказав колега з жартівливим тоном.

            - Теорія? Яка теорія?

            - Ну, всі ми помітили, коли ти заходиш або виходиш звідси, постійно тут блимає світло. А також, коли проходиш повз інших робочих місць то комп’ютери сходять з розуму. Так як ти викликаєш цю аномалію.

            - Маячня якась, тут настільки старі комп’ютери, що від звичайного повітря вже сходять з розуму. А про ліф, це лише збіг обставин і нічого більшого.

            - Як скажеш колего – після не довгого мовчання він продовжив – я в подібній ситуації побував лише двічі, якщо рахувати цей.

            - Вже застрягав тут? – автоматом сказав це.

            - Не тут, давно це було. Но можу сказати, цей досвід відрізняються один від одного.

            - Поділишся? Якщо не секрет.

            - Авжеж, в минулий раз в ліфті який зупинився і не світив, якось було трохи світліше. Можливо двері тоді були при відкриті, но все ж таки тут значно темніше. Стає таке враження що тут немає стін.

            - Стіни тут точно є – одразу йому відповів – навіть дурака буде зрозуміло.

            - А якщо ми таким чином перемістились в інший вимір? І тут насправді немає стінки.

            - Там буде стіна, предмети не можуть зникнути разом із світлом.

            - Но я все таки перевірю – з такими словами він протягнув руку – диви, я протягнув руку но досі не відчуваю двері.

            - Бо простір між тобою та дверима, трохи більша за витягнуту руку. І як я подивлюся? Тут морок такий, що сліпі люди око вирвуть

            - Чого ти такий агресивний? Зараз зроблю крок вперед, і якщо зникну то знай, це твоя провина. – Зробивши крок його рука уперлась до стінки, навіть був слабкий шум після цього

            - А я про що говорив? Ми знаходимось у металевій коробці, а в неї є стіни.

            - Твоя правда, я перегнув гілку, як довго ми тут знаходимося?

            - Не знаю, мабуть хвилини п’ять чи сім, рано чи пізно все запрацює.

            Після цих слів, наче по приказу ліфт запрацював і відвіз нас на потрібний нам поверх. Но коли вийшов, то в офісі немає людей як і на вулиці, наче згадалося де таке вже бачив, до поки не подивився у вікно.

            - Ти помітив що людей тут нема? Наприклад зараз, де всі? – розгублено роздивлявся навколо.

            - А ти не знав? Минулої п’ятниці, директор  сказав що: наш поверх може йти на тижневу відпуску. Тому тут ми залишились самотніми.

            - А про людей на вулиці? Коли сюди йшов то нікого не бачив, окрім тебе. Ти єдина жива душа яку зустрів сьогодні.

            - Про це я не знаю, може була евакуація а ми про це не знали? – Його погляд зупинився на робочому столі. – О, ось де вони були! А я їх всі вихідні шукав, подумав що загубив їх – швидким рухом взяв свої окуляри.