Червона Офелія - Лариса Підгірна

Витер рукою холодний піт. Усе добре. Це був лише сон.

Крути, де загинули його товариші. Знову наснилися Крути. Як і тоді, після м’ясорубки Брусилівського наступу, він якийсь час приходив до тями. Прокидався серед ночі в холодному поту. Але криваві сни уже півроку як не тривожать його. І ось, знову… Треба просто зайняти мозок ділом, і все минеться. Добре, що він зараз не десь, Бог знає де, а вдома, у Кам’янці. Вдома навіть стіни допомагають! Марунька ще звечора насмажила пампушок із вишнями. У всьому домі відчувається аромат вишневого варення — дрилювала вишні цілий день, поки він розпаковував валізу, розкладав речі на свої місця та освоювався після тривалої відсутності.

Марунька все: паничу се, паничу те! Ну який з нього панич! Треба буде їй ще один вихідний дати, чи що, а то зовсім коло нього замотається.

Марко запалив свічку і босоніж почапав на кухню. Тут десь мали бути молоко та пампушки. Знайшов. Укриті чистим вишиваним рушником, вони причаїлися на столі, на здоровенній пласкій тарелі.

Налив молока і відкусив чималий шмат пухкої соковитої пампушки. Вишневий сік бризнув на рушник, наче кров…

От! Завтра Марунька сваритиме за таке нехлюйство.

Навіть не пам’ятав, коли востаннє міг собі дозволити отак, серед ночі, в спідньому та босоніж сидіти за столом, неспішно наминати пампухи з вишнями, запиваючи молоком.

Як же все-таки добре бути вдома! Завтра, можливо, із села приїдуть батьки. Він сповістив їх про свій приїзд. Мама, певно, звелася, чекаючи від нього звістки, мабуть, не раз думала, що нема вже її Марка на цьому світі… Аж ні, він живий і навіть, можна сказати, неушкоджений. Про решту їм знати не варто.

За останні кілька років Марку довелося бачити і робити таке, від чого люди сивіють. Але що до смерті — у нього всередині наче щось затверділо, закам’яніло, завмерло.

То, може, він уже й не здатний на нормальні людські відчуття?

Йому двадцять два, дяка Богу, і раз Господь зберіг йому життя до цієї миті, провівши крізь криваві місива, то є надія, що й далі оберігатиме.

Треба тільки в неділю піти, посповідатися до церкви та прийняти причастя. Не гоже думати, що він сам, своєю силою ото вижив та вийшов із пекла.

А що далі? У Кам’янці матиме що робити, окрім навчання в університеті, про яке давно мріяв. Хоч зайнятися науками хотілося, як і раніше, та не дуже розумів, як ото вдасться поєднувати службу з навчанням. Хоча йому одразу сказали: ректор Огієнко у курсі справи, запитань зайвих не буде…

Ну що ж… Тепер він по-справжньому служитиме своїй вітчизні, своїй владі. Справжній. Українській. Хоч і не дуже розумів, з чого починати ту службу. Одна справа — поле бою, чи там зняти вартових, а інша — ці шпигунські ігри. Генерал-хорунжий Снігірів, очільник Розвідочної управи, з яким мав у Проскурові розмову, наставляв його так: прогулюйся містом, прислухайся, заглядай в питейні заклади та в гральні клуби… Там багато балакають, багато почути можна. Заводь нових знайомих. Приглядайся до студентів університету. Серед них ворог може ховатися так само, як гоголівська мачуха серед русалок в «Утопленій»… Цікаво! Як же йому поєднувати навчання та походеньки в гральні клуби й питейні? Хоча… про таке поєднання інші могли б тільки мріяти…

За дверима щось гупнуло. Аж від несподіванки пампуха впустив у молоко.

Двері вели до комори. Може, щурі гарцюють? Підійшов, відчинив обережно і мало не остовпів: на холодній долівці, поряд з перекинутим мішком сиділа Марунька. Протирала заспані очі.

— Ой, паничу… Пробачте, будьте ласкаві…

— Ти що тут робиш? — запитав здивовано.

— Спала, паничу. Оце впала з мішків.

Марко ледве стримав сміх.

— Спала в коморі? Кімнат тобі в хаті мало? Тут же зимно зовсім! Геть здуріла, Марунько? Простудишся, кому потрібна будеш хворою?

Дівчина знітилася, підвелася, потираючи забите коліно.

— Ти хоч вечеряла? — запитав, подаючи їй руку. — Чи гадаєш, я сам ото все мушу з’їсти?

— Як можна, паничу Марку! Матінка ваша мене зі світу зживе, якщо я таке вироблятиму!

Так і наказала мені: ночувати в коморі, бути непомітною, пам’ятати своє місце..

— Мало що моя мама могла тобі казати… — усміхнувся Маруньці. — І перестань «паничом» мене звати. Немає тепер паничів. Та й ти — домашня наша робітниця, а не кріпачка, аби ночувати в коморі на мішку. Іди, іди, поїж та вкладайся в котрійсь із кімнат.

Марунька вже зовсім знітилася, а коли він простягнув їй кухоль молока й пампух, то й геть розгубилася.

— Марунько, раз я тобі панич, то слухай мене, — проказав Марко серйозно, заправляючи пасмо волосся, що вибилося у Маруньки з коси їй за вухо. — А з мамою я поговорю. То вона ще старими, дореволюційними порядками живе.

Дівчина несміливо надкусила пампуха і, не зводячи з Марка очей, запила молоком.

— А ви до нас на довго, паничу? — запитала.

— Як Бог дасть… Не знаю. В університет он вступив. Якщо мир буде — то надовго, — відповів і сам здивувався тому, що сказав.

Мир… Миром і не пахне. Це тут, у Кам’янці-Подільському, затишшя. Підозріле, наче перед громовицею. Треба бути дурним, аби сподіватися, що більшовики просто так дадуть спокій. Невже Петлюра на те сподівається?

Навіть між своїми, українцями, по обидва боки Збруча згоди нема. Чого чекати від більшовицької кацапні! Після Крутів зненавидів їх. Бо пам’ятав, скількох побратимів розстріляли, загубили в тому вимерзлому засніженому полі.

— Їж, Марунько, не поспішай, у тебе з рук ніхто не видирає, — проказав, дивлячись, як дівчина поспіхом давиться пампухом.

Вона раптом відклала кухоль і пампух, зайшлася плачем. Затулила обличчя долонями. Марко аж розгубився.

— Ти чого раптом? Маруню? Ну?

Вона заголосила.

Притулив до себе, обійняв. Із подивом спостерігав, як його власна рука гладить її голову. Він вже і не чекав, що його руки пам’ятають щось про ласку та ніжність.

— Ну, ну, ніхто тебе не образить більше. Я з мамою поговорю. Ти наче її не знаєш… Така в неї натура жорстка. Це тобі не тітка Дарина.

— То я з радості, паничу Марку, що ви повернулися, — проказала Марунька, витираючи сльози. — Пані Ганна наплакалася й намолилася — одному Богу відомо, скільки сліз пролито та молитов проказано.

— Ну все! — витер Марунці обличчя рушником, яким вона дбайливо накрила пампухи для нього. — Поїж і спати вкладайся. У котрій хочеш кімнаті. Пізно вже, аби отут сльози лити. І я піду теж. Добраніч, Маруню! Ось тобі свічку залишаю. Тільки не забудь, загаси.

Ліжко ще