Червона Офелія - Лариса Підгірна

Я виписувала своїх героїв, навіть негативних, так, аби вони були живими, реальними, зі своїми відчуттями, сумнівами й вадами, а не одномірно — білими або чорними. Намагалася, щоб їхні долі були реалістично вплетені у події тих часів. Деякі з героїв «Червоної Офелії» — реальні історичні персони, що справді мешкали у той час, а деякі — вигадані. Більшість подій, дійсно, мали місце у 1919-му в Кам’янці та Тарноруді на Збручі. А деякі епізоди виникли завдяки уяві автора.

Однак сьогодні, проходячи вулицями Кам’янця-Подільського, я усвідомлюю, що змогла оживити їх, тому і ставлюся до них, як дорсальних.

Чи насправді мені це вдалося, вирішувати тобі, дорогий читачу! Я лиш прагнула, аби ти, коли перегорнеш останню сторінку «Червоної Офелії», не залишився байдужим до історії своєї країни і, знайшовши у романі те, що не відповідає твоїм уявленням, історичним подіям чи твоєму власному розумінню, взявся вперто шукати і відновлювати істину. Бодай для себе!

З великою повагою автор

***

Відступати не можна! Примруживши очі, він оглядівся: зимовий день байдуже поливав сонячним промінням устелене людськими тілами поле. Він уже бачив це страшне видовище. У шістнадцятому. Таке саме поле, закривавлене, заслане понівеченими людськими тілами.

Залишитися живим серед пекла, яке потім нарекли переможним Брусилівським наступом, видавалося таким же нереальним, як і сьогодні, біля залізничної станції Крути. Тільки ось кров на тлі снігів завжди яскравіша, сліпучо-червона. Постріли лунають звідусіль: від муравйовських і рідше — від наших. У наших — мало куль. Та й сили абсолютно нерівні: кілька майже беззбройних сотень проти кількох тисяч.

Зупинити ворога силами немуштрованих хлопчаків?

Вони приречені, це безумовно. Якась дурна, беззмістовна смерть… Власне — чому ж беззмістовна, якщо їхні життя стануть спасінням для інших?

Але вмирати тут, зараз, на холодному снігу, серед чистого поля, не хотілося.

Знову торохкочуть кулемети. Косять тих, кого оминула куля. Їх голосне «так-так-так» звучить повільніше за биття його власного серця. Набої у гвинтівці давно скінчилися. В атаку йти хіба що з багнетом. Він намацав у кишені мисливський ніж. Справжній, швейцарський, марки «Вікторія», з фірмовим червоним хрестом. Подарований на Різдво кілька років тому маминою сестрою, тіткою Дариною та її чоловіком, французьким дипломатом. Ще одна, зараз абсолютно нікчемна зброя. Проти більшовицьких куль та кулеметів з ножем, навіть швейцарським, не попреш, хоч раніше той уже не раз ставав йому у нагоді.

Чи уявляв він собі років, скажімо, п’ять тому, попиваючи пряжене молоко за батьківським столом та почитуючи Жуля Верна в оригіналі, що буде різати цим ножем ворожі горлянки так холоднокровно і спокійно? І взагалі, чи думав про те, що матиме ворога, а його ворог матиме отаке жалюгідне обличчя?

Цікаві книжки, всілякі фізичні вправи та зброя завжди були Марковим найбільшими захопленнями, тож коли тітка Дарина, молодша мамина сестра, писала йому з Парижа й запитувала, які гостинці надіслати, він незмінно відписував: нові книги, карти, складний ніж, боксерські рукавички, револьвер, підзорну трубу — усе, що знадобиться герою для захопливих мандрівок та боротьби зі злом.

Уявляв, як мандруватиме слідами героїв Жуля Верна, як рятуватиме світ та шукатиме таємничі скарби…

Револьвер дядько Альбер, звісно, передати Марку не наважувався, проте все інше з тіткою Дариною надсилали чи не на кожне свято; передавали з кур’єром дипломатичною поштою просто до Кам’янця. Своїх дітей вони не мали, тож Марка балували подарунками, як могли. А йому у дитинстві завжди видавалося, що ворог має бути інтелектуальним, хоч і підступним, але з певним розумінням честі, обов’язково під стать герою, котрий його за всяку ціну мусить перемогти у відкритому двобої. Таким, наприклад, як професор Моріарті для Шерлока Холмса чи вороги Едмона Дантеса, тобто графа Монте-Крісто. Але не свавільним, тупим і безжальним, як новоявлені більшовицькі орди, для яких немає нічого святого. Ще вчора, як любив повторювати батько, ця бидлота гадила у мармурові вази Зимового палацу в Пітері, а сьогодні нищить українців та плюндрує їхню землю…

— Уперед, браття! За Україну!

Гвинтівка — продовження його рук, зрослася гладким відполірованим стволом із шорсткими замерзлими долонями. Кривавий сніг замиготів під ногами. Йому навряд чи вдасться залишитися сьогодні живим. Але він не може так просто здатися смерті!

Справа і зліва уже точився запеклий рукопашний бій, а він біг уперед, наче все не міг обрати собі гідного суперника для поєдинку.

— Стой, щенок!

Зацідив прикладом у щелепу, і безлика постать у зеленкувато-сірій шинелі міхом гепнула на сніг. Оце тобі за «щєнка»!

Ще один у чорному матроському бушлаті майже беззвучно відкотився в бік.

Страх десь подівся, розтанув. Залишилася тільки холодна лють, навіть інстинкт самозбереження змовк. Ворог виріс наче нізвідки. Та й куди втечеш, коли, власне, біжиш не від, а на ворога?

І ось крик виривається з горла. Це кінець. Мабуть, кінець! Але куля зі свистом пролітає повз. Він чує, як дрижить холодне морозяне повітря і, здається, навіть бачить краєм ока цю смертоносну чорну цятку… Наче невидима рука янгола-охоронця вкотре відводить її в бік, подалі від скроні.

Його багнет пробиває шинелю і входить у вороже тіло так легко, наче воно зроблене з масла. Ворог повільно осідає, нанизаний на вістря. Виє від болю, востаннє криє добірним російським матом. Перед очима — спотворене болем і ненавистю обличчя. Плаский, кирпатий ніс, вискалені дрібні щербаті зуби… Ніколи не відчував у собі ненависті до людей. А тут… Клята орда! Скільки тебе прадіди товкли, а ти все одно приходиш на нашу землю! Навіть імення Бога перед смертю згадати не можеш!

Наступний виринає, наче з-під руки, але в долоні вже наготові ніж. Марко по рукоять заганяє його лезо просто в шию супостата і блискавично витягає; відчуває, як гаряча кров бризкає йому на обличчя, засліплюючи очі. Ну ось, згодився таки знову швейцарський ножик!

Та раптом щось пекучо-гостре пронизує йому спину. Трохи нижче лопатки. І все пливе, наче в тумані, і боляче стає до нестями.

— Марку, Марку, вставай…

Хтось зве його, і тому голосу вторить луна. Його кудись тягнуть, він ще встигає відчути, як замерзлі грудки землі впиваються в обм’якле тіло.

Біль викручує легені, забиває подих.

— Братчику, не вмираааай!

Марко підхопився на ліжку, важко хапаючи повітря пересохлими губами. Спазм до болю скував легені. Оглядівся, наче на якусь мить знову опинився уві сні, на полі бою. Але в кімнаті панували мир і спокій. Тільки червнева громовиця за