Майже опівночі - Мартін Кейдін
Отож Славік дбав про свої вантажі і не зважав ні на що інше.
Келлі — зовсім не така людина. Старший сержант Джо Келлі: Особистий Охоронець Зброї. Доглядач Атома. Незграбне одороб-ло, чоловік, фанатично відданий своєму обов" язку і разом з тим несподівано розумний. «Ось кому добре прочистили мозок», — подумав Сміт. Він летить разом з екіпажем С-130 як охоронець бомб. Його завдання — простежити, щоб з бомбами мали справу тільки певні, допущені до них особи. Келлі прошиє автоматною чергою будь-кого з екіпажу, якщо хтось спробує наблизитися до бомб. Він має при собі список і всі відомості, щоб опізнати офіцерів, яким дозволено одержати ядерну зброю. На кожного, хто не занесений до цього списку, він дивиться зі злісною підозріливістю.
Бомби, що їх вони перевозили, були цілком підготовлені до бойового використання. Вже саме це страхало. Сміт, як і всі його товариші, дізнався з інструктажу, що ні пожежа, ні аварія на борту не можуть спричинитися до вибуху бомб. Екіпажеві належало знати про це. Під час перельоту могли виявитися якісь неполадки в літаку, і штаб Віськово-повітряних сил вважав за краще, щоб екіпаж волів здійснити вимушену посадку, ніж покинути машину з бомбами на борту. Адже при цьому бомби, вартістю у два мільйони доларів кожна, зруйнувалися б. Штаб не хотів, щоб екіпаж літака пустив за вітром такі гроші. Тому їх проінструктували дуже докладно. Експерти знов і знов запевняли, що ці бомби цілком безпечні. У Майрона Сміта навіть з'явилося неприємне відчуття, що за тими надмірними запевненнями ховається якась облуда.
Могло, проте, здатися, що до перевезення п'яти атомних бомб із Теннессі на Аляску поставилися не досить серйозно. Сержант Келлі був озброєний пістолетом і постійним своїм су» путником — автоматом. Решта членів екіпажу мали пістолети калібру 0,38. Майрон Сміт не міг уявити собі, що він робив би з цим пугачем у випадку якоїсь небезпеки. У кого стріляти? А кому взагалі потрібні ті жахливі бомби, що лежать у літаку? Хіба тільки правителям, які день і ніч вигадують найжахливіші засоби знищення всього живого. Майрон Сміт страшенно втомився, постійно живучи з атомними бомбами під боком. Він підрахував, що як бортінженер уже супроводжував близько чотирьохсот тих пекельних іграшок. їхній екіпаж побував з ними на чотирьох континентах. Ці «іграшки» зовсім не схожі на величезні водневі бомби, якими озброюють літаки стратегічної авіації. Коли не знати, що заховано в звичайних металевих циліндрах на дні вантажного відсіку С-130, ніколи не здогадаєшся, що це й є атомна зброя. Подумки уявивши атомну бомбу, Сміт відчув напад нудоти. Кожна така бомба має тільки півметра завдовжки та близько тридцяти сантиметрів у діаметрі. Однак такі малі розміри не завадять їм вибухнути з потужністю трьохсот тисяч тонн звичайної вибухівки. Триста кілотонн! Він подумав про Хіросіму, про перший у світі атомний гриб, — а кожна бомба в їхньому літаку була ж у п'ятнадцять разів потужніша за хіросімську… І таких бомб вони везуть аж п'ять.
Він подивився вперед крізь вітрове скло, потім глянув ліворуч, повз Діка Чамберса, в бічні ілюмінатори. Хоч вони й летіли на висоті семи з половиною тисяч метрів, землю було видно дуже чітко. Повітря над пустелею було зовсім прозоре і давало змогу бачити дуже далеко. Йому закортіло подивитися з височини на Моньюмент-Веллі. Величезні кам'яні контрфорси та густо-червоний колір цієї долини, що перекинулася через кордон між штатами Юта й Арізона, завжди сповнювали його почуттям шанобливого подиву. «Таке може бути лише творінням Бога», — думав він, Сміт поглянув на годинник. Скоро вони будуть якраз над долиною. Ковзнув поглядом по панелі з приладами. За кілька хвилин Майклс настроїть свій радіосигнал на хвилю найближчої радіолокаційної станції.
Вони, певно, трохи відхилились від курсу, і Моньюмент-Веллі має з'явитися ліворуч. Майрон Сміт попустив ремені і підсунувся в кріслі ближче до вікна, щоб краще бачити. Позаду бортінженера радист Гес Джонсон почав передавати в ефір свої координати для станції стеження.
Індикатор радіолокації раптом погас.
— Що за чортівня?
Це вигукнув Бен Майклс. Він покрутив ручку настройки в один бік і в другий. Дарма.
— Слухай, Гесе, ти вже зловив станцію Моньюмент-Веллі? Радист заперечливо похитав головою.
— Не можу знайти їх. Схоже на те, що вони не працюють.
— Завжди з цією проклятущою станцією щось коїться, — буркотів Дік Чамберс. — Мабуть, повпивалися там з нудьги. — Він поглянув на карту і звернувся до радиста: — Гесе, коли ми почуємо наступну станцію?
Джонсон відповів одразу:
— Ми увійдемо в її зону хвилин за тридцять, майоре.
— Нічого страшного, — пробурмотів Чамберс. Радіолокаційні станції нерідко виходили з ладу. То механічні пошкодження, то несправності в електроніці. Отже, вийшло так, що близько тридцяти хвилин вони летітимуть, не маючи зв'язку з наземними станціями. Чамберс подумав, що на землі, певне, зараз почувають розгубленість. Коли перевозиш такий вантаж, само собою зрозуміло, що тебе весь час мають вести наземні радіолокаційні станції. І ось вони раптом зникли — ну й біс із ними. Під літаком пустеля і голе каміння. «Така вже робота, — подумав Чамберс. — Нехай трохи похвилюються». Він поглянув на годинник. 15 годин 14 хвилин за місцевим. Він зробив собі позначку в записнику. Просто так, для пам'яті.
— Гляньте, майоре!
Чамберс здригнувся від несподіваного різкого оклику.
— Це я, Славік, сер. Подивіться ліворуч. Градусів на сто двадцять. Щоб я пропав, коли це не «п'ятдесят перші»!
Чамберс припав до бічного ілюмінатора. Він не вірив власним очам, але Славік мав рацію: два довгоносі обтічні винищувачі П-51 прилаштувалися до їхнього курсу.
— Оце дивина, аж ніяк не думав, що ми досі тримаємо «п'ятдесят перші», — сказав Чамберс другому пілотові.
— Не знаю, — озвався Майклс і з сумнівом у голосі додав: — Можливо, десь у Флоріді їх узяли на озброєння десантники.
Чамберс пильно
