Таємниці дому пані Дорсет - Максиміліан Степовий

      
                            🍔🍔🍔

Покинувши будівлю моргу, Джефрі на повні груди вдихнув свіже морозне повітря. Сонце яскраво блищало золотавими промінцями, падаючи на землю крізь завісу із голих гілок дерев, котрі росли обабіч тротуару. Дихання зими з кожним днем відчувалося все сильніше довкола і поліцейський міг присягнутися, що помітив, як повз нього пролітають дрібні сніжинки, котрі швидко танули, не долітаючи до землі. Квартал довкола моргу вже не здавався Джефрі таким похмурим. Навіть, зграї чорних воронів, що билися між собою серед контейнерів із сміттям, більше не пригнічував чоловіка. Ця картина здавалася йому такою тривіальною та звичайною для цього провінційного міста.

Після розмови з духами Примулли та Ебі Джефрі відчував себе у неймовірно піднятому настрої. Здавалося, що важкий тягар провини, котрий тяжів над ним всі ці роки без коханої людини поруч, нарешті впав і зник остаточно. Тепер було так спокійно, тихо та легко на душі. Чоловік поводив себе так, немов народився вдруге на світ і побачив всю красу життя перед собою. З радісною посмішкою на колись похмурому обличчі, він накинув на плечі своє стареньке пальто, котре прихопив з вішака перед виходом з будівлі. Загорнувшись тепліше в нього, Джефрі пішов неквапливою ходою по вулицям міста. Зустрічаючи громадян, він чемно здіймав фірмовий капелюх та вітався із кожним зустрічним. Люди кивали чоловікові, а за спиною він потім чув зацікавлений шепіт. Кожен вже знав про те, що саме Джефрі був задіяний у подіях вечірньої пожежі в будинку пані Дорсет і в людей викликав захоплення героїзм поліцейського, що кинувся у сам вогонь для боротьби із злочинцем та порятунку самотньої вдови та зниклого хлопчика. Хоч справа закінчилася смутно, а для народу Рей додав більше містифікації, але колишнє завдання принесло Джефрі нову легендарну славу, котрої він сам ніколи не бажав.

Всю середину дня поліцейський провів у будинку Блезів, пакуючи власну валізу й прибираючи будинок в останній раз. Проходячи його кімнатами, він тепло посміхався та гладив пальцями старенькі стіни кожного приміщення. В сонячному промінні в повітрі кружляли маленькі блискучі пилинки і складалося враження, що в цьому будинку застиг сам час та панувала дивна гармонія. Джефрі не міг повірити в те, що колись він ненавидів цей будинок і боявся в ньому ночувати. За ці декілька днів чоловік сильно звик до цих старих стін, поріднився з історією, котру вони приховували в собі, й відчував себе причетним до всіх важливих подій Рейвенхарту останніх років. Страх й похмура атмосфера будинку зникли, немов їх ніколи й не було. Замість них лишилася тільки самотня порожнеча, котру ніщо вже було неспроможне заповнити. Зазираючи до кожної з кімнат, чоловік переживав їхню історію. В цій комірці він вперше дізнався про причетність родини Блез до відьомського ордену. У великій спальні скоїла самогубство місіс Блез, котру змусила це зробити Кассандра Дорсет, одягнувши костюм ворона. Маленька спальня була свідком душевних мук Примулли, котру не розуміла власна матір і яка більше за все на світі прагнула жити життям звичайної простої дівчини.

Цей будинок був порожнім, але для Джефрі все у ньому жило яскравим минулим, оповідаючи історію маленьких людей, що жили тут та потрапляли у неймовірні події свого життя. Всі ці стіни навіки зберегли важливу інформацію про сучасних відьом, що боролися за власне існування, кохали, сварилися, будували інтриги й прагнули теж отримати власне місце під сонцем, поки Кассандра Дорсет не порушила цей містичний баланс сил та не почала власне полювання за сестрами по ордену, забираючи їхнє життя одне за одним. Переконавшись, що він зібрав всі свої речі, чоловік закрив свою валізу й вийшов із нею до двору. Діставши з кишені пальто ключ, поліцейський надійно замкнув двері будинку й сховав його за той самий камінь серед кущів, звідки його дістав Рей при першому візиті чоловіків до цього місця. Повернувши все на свої місця, Джефрі пішов повільною ходою по доріжці до свого старенького вірного автомобіля. Хтось із колег дбайливо переправив автівку Джефрі до його подвір'я й залишив її чекати на прибуття господаря. Поліцейський лагідно погладив рукою щербату поверхню машини, вкриту подряпинами та слідами від куль. Це теж була історія, тільки тепер вже його власна. Поклавши валізу до багажника, Джефрі сів за кермо й почав заводити автомобіль. Поглянувши останній раз на будинок Блезів, він із гіркою посмішкою прошепотів:

-Дякую за вашу гостинність. І тобі, Примулла, велика вдячність за можливість зустрічі з Ебі. Саме завдяки тобі я зміг подолати колишнє відчуття безпорадності й знайти в собі сили відпустити геть минуле й жити далі, скерувавши погляд у далеке майбутнє. Прощавай, Примулла Блез, і нехай твій дух врешті спочине з миром, адже ти того заслуговуєш.

Чоловік ще багато разів оглядався через плече на будинок, поки виїжджав автівкою на дорогу. Коли дім Блезів почав зменшуватися й зникати за поворотом вулиці, то серце Джефрі боляче стислося. Він звик до цього місця. Надто звик за ці декілька днів. І Рейвенхарт пустив корені в його власному серці, залишивши щось тепле по собі, яким би це дивним не здавалося після всього пережитого. Майже нічого вже тут Джефрі не тримало, йому потрібно було повертатися назад, але залишилася ще одна, остання обіцянка. Тому, він взяв до рук мобільний телефон, набрав на ньому номер Рея і коли той зняв телефон, то із посмішкою відповів:

-Слухай, Рей, ти вирішиш, що я сильно вдарився головою під час тієї пожежі в будинку Дорсет. Весь цей час я дзвонив тобі виключно по роботі й сварився, коли ти ігнорував власні обов'язки. Але, тепер все значно змінилося. Справу закінчено і не весь же час нам ганяти вулицями міста за відьмами та загадками. Потрібно знаходити час і для відпочинку, адже це важливо для кожного із нас. Після такої роботи виснажуєшся і морально, і психологічно. Тому, я хочу виконати свою обіцянку. Ту, про яку ти мені говорив на пагорбі. Що мені треба буде обов'язково запросити вас всіх до кафе після того, як ми завершимо наше розслідування. І цей день настав. Я буду чекати тебе, Роба та Альфреда у кафе "Майнхерц", тому самому, котре мені показав ти. За обід плачу я, адже вам всім я зобов'язаний! Побачимося на місці і не забаріться, інакше я все сам з'їм й на вас чекати зовсім не буду.