Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Чим можу допомогти?

— Пам’ятаєте, ви говорили, як дорого коштував би в наш час рукопис Шекспіра?

Містер Рікер посміхнувся.

— Я завжди про це розповідаю на уроках у середині тижня, коли клас починає нудьгувати. Немає нічого кращого за жадібність, коли треба заволодіти увагою дітей. А що? Ти знайшов фоліо, Мальволіо?

Піт ввічливо посміхнувся.

— Ні, але, коли ми на лютневих канікулах гостювали в мого дядька Філа в Клівленді, я знайшов у нього в гаражі цілу купу старих книг. Більшість про Тома Свіфта, це юний винахідник.

— Я добре пам’ятаю і Тома Свіфта, і його друга Неда Ньютона, — сказав містер Рікер. — «Том Свіфт і мотоцикл», «Том Свіфт і магічна камера»… Коли я був маленьким, ми жартували: «Том Свіфт і електрична бабуся».

Піт знову зобразив ввічливу посмішку.

— Там ще було з десяток книг про дівчинку-детектива Тріксі Белден і ще про Ненсі Дрю.

— Здається, я розумію, до чого ти ведеш, і мені не хочеться тебе розчаровувати, але доведеться. Том Свіфт, Ненсі Дрю, брати Харді, Тріксі Белден… Усе це цікаві свідчення минулої епохи й чудове мірило того, як за останні років вісімдесят змінилося те, що називається підлітковою літературою, але ці книги не мають ніякої грошової цінності, навіть якщо вони в ідеальному стані.

— Я знаю, — відповів Піт. — Я потім перевірив у блозі «Гарні книги». Але, поки я їх розглядав, у гараж увійшов дядько Філіп і сказав, що в нього є таке, що зацікавить мене ще більше. Я йому до цього розповідав, що займаюся Джоном Ротстайном. Виявилося, це «Утікач» у твердій обкладинці з автографом. Без посвяти, просто підпис. Дядечко Філ розповів, що отримав цю книгу від якогось хлопця на ім’я Ел, який програв йому в покер десять доларів. Він сказав, що вона в нього зберігається вже п’ятдесят років. Я подивився на вихідні дані, це перше видання.

Містер Рікер слухав його, гойдаючись на стільці, але після цих слів із грюкотом сів рівно.

— Стривай-но! Ти, імовірно, знаєш, що Ротстайн дуже рідко давав автографи?

— Так, — кивнув Піт. — Він називав це «спотворенням досконалої книги».

— Саме так, у цьому він був схожий на Реймонда Чандлера. А чи відомо тобі, що підписані автором книги цінуються більше, якщо автор написав лише своє ім’я, без посвяти?

— Так, на «Гарних книгах» про це написано.

— Підписане перше видання Ротстайна, імовірно, чогось коштує. — Містер Рікер замислився. — Хоча, якщо увімкнути мозок, у якому вона стані?

— У гарному, — швидко відповів Піт. — Кілька плям на форзаці й титулі, більше нічого.

— Ти, я бачу, у темі.

— Почитав дещо після того, як дядько показав Ротстайна.

— Ця книга не в тебе, я гадаю?

«У мене є дещо краще, — подумав Піт. — Якби ви тільки знали». Часом він відчував тягар від цього знання, а сьогодні — особливо, через те що доводилося брехати.

Це брехня заради добра, нагадав він собі.

— Ні, але дядько сказав, що подарує її мені, якщо я хочу. Я сказав, що мені треба подумати, бо він не… Ну, знаєте…

— Не має уявлення, яка її реальна вартість?

— Так. Але потім я почав думати…

— Що?

Піт сунув руку в задню кишеню, дістав складений аркуш паперу й простягнув його містеру Рікеру.

— Я пошукав в інтернеті книжкових торговців у нашому місті, які купують і продають перші видання, і знайшов цих трьох. Я знаю, ви теж букініст…

— Який там букініст. Я на свою зарплатню не можу собі дозволити купувати щось серйозне, але в мене є збірка Теодора Рьотке з автографом, який планую передати дітям. «Пробудження». Дивовижні вірші. Є ще Воннеґут, але цей майже нічого не коштує. На відміну від Ротстайна, татусь Курт підписував усе, що заманеться.

— Я лишень подумав, чи знаєте ви когось із них, і, якщо знаєте, скажете, хто кращий. Якби я вирішив узяти в дядька цю книгу й потім… Ну, розумієте, продати її.

Містер Рікер розгорнув аркуш, подивився на нього, після чого знову глянув на Піта. Від цього погляду, уважного й водночас доброзичливого, Піт відчув ніяковість. Можливо, це була таки невдала ідея, і він не так уже й майстерний у письменництві, але відступати пізно, доведеться якось викручуватися.

— Я знаю їх усіх. Але, чорт забирай, ще я знаю, як багато для тебе значить Ротстайн, і не тільки з твоєї минулорічної роботи. Енні Девіс каже, ти часто його згадуєш на творчому письмі. Вона стверджує, що трилогія про Ґолда — це твоя Біблія.

Піт змушений був погодитися. Він і гадки не мав, яким балакучим був. Слід припинити так багато говорити про Ротстайна, вирішив він. Це небезпечно. Люди можуть згадати про це, якщо…

Якщо.

— У тому, щоб мати літературних кумирів, немає нічого поганого, Піте, особливо якщо ти збираєшся в коледжі вивчати літературу. Для тебе це Ротстайн, принаймні зараз, і ця книга може стати початком власної бібліотеки. Ти впевнений, що хочеш продати її?

Піт міг відповісти на це питання абсолютно щиро, хоча насправді мова йшла не про книгу з автографом.

— Так, упевнений. У нас удома зараз деякі труднощі…

— Я чув, що сталося з твоїм батьком, це жахливо. Дякувати Богу, хоч цього психа схопили, поки він не встиг ще чогось накоїти.

— Татові вже краще, вони з мамою знову працюють, тільки, розумієте, мені знадобляться гроші на коледж…

— Розумію.

— Проте це зараз не головне. Моя сестра хоче вчитися в Чапел-ридж, а батьки кажуть, що не можуть її туди влаштувати. Принаймні наступного року. Вони, звичайно, заробляють, але не стільки. А мені здається, їй треба вчитися в такому місці. Вона наразі, не знаю, як би так сказати, відстає.

Містер Рікер, який, безумовно, бачив на своєму віку чимало відстаючих учнів, серйозно покивав.

— Якби Тіна могла потоваришувати з тими, хто хоч намагається вчитись, особливо з цією дівчинкою, Барбарою Робінсон, з якою вона дружила, коли ми жили у Вест Сайді, усе могло б скластися інакше.

— Це добре, що ти думаєш про сестру, Піте. Навіть шляхетно.

Піт ніколи не вважав себе шляхетним. Від несподіванки він навіть закліпав очима.

Мабуть, бачачи його збентеження, містер Рікер знову спрямував погляд на папір.

— Ну добре. «Книги Гриссома» для тебе кращий варіант, звичайно, якщо б Тедді Гриссом був живий, але зараз магазином заправляє його син, а він, відверто кажучи, скнара ще та. Він