Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

необачність, за боягузтво, хоч при цьому розумів — справжнім боягузом був я сам. Минулого вечора треба було все їй розповісти, коли в мені грало бренді; а тепер, тепер усе було вже не так просто. Вона здивується, чому я не казав нічого раніше. Зараз якраз відповідний момент. Зараз саме час сказати: «Я бачив сади на вашій віллі Санґаллетті, хіба ви не знали?» Та вона лагідно окликнула Соломона, і він пішов далі.

— Ми можемо пройти повз млин і піднятися лісом з іншого боку? — спитала вона.

Нагоду було втрачено, ми рушили додому. Доки ми підіймалися лісом, вона час від часу робила коментарі стосовно дерев, чи пагорбів, чи ще чогось; та для мене приємна прогулянка скінчилася, так чи інакше, я мусив розповісти їй про свою мандрівку до Флоренції. Якби я нічого не сказав, вона б усе одно дізналася про це від Сікомба або від мого хрещеного батька, коли пішла б у неділю на обід. Чим ближче був дім, тим менше мені хотілося говорити.

— Я вас замучила, — сказала вона. — Сиджу собі на Соломоні, мов королева, а ви весь час на ногах, наче пілігрим. Пробачте мені, Філіпе. Мені дуже-дуже сподобалося. Ви навіть уявити не можете, яка я щаслива.

— Ні, я не втомився. Я… я радий, що вам так сподобалася прогулянка.

Я не міг дивитися їй в очі, такі щирі, такі зацікавлені.

Веллінґтон чекав удома, щоб допомогти їй спішитися. Вона пішла нагору відпочити перед тим, як перевдягнутися до обіду, а я сидів у бібліотеці, нахмурившись, із люлькою в зубах, розмірковуючи, як же, в дідька, розповісти їй про Флоренцію. Якби мій хрещений батько написав їй про це у своєму листі, заводити тему зараз мала б вона, а я міг би розслабитись і чекати, що вона скаже. Та оскільки все було не так, наступний крок мав зробити я. Якби вона виявилася такою, як я очікував, ніщо б із цього не мало значення. Чому, заради всього святого, вона мусила бути такою, вщент зруйнувавши мої плани?

Я помив руки, перевдягнув куртку й поклав до кишені два останні листи, які написав мені Емброуз, утім коли зайшов до їдальні, очікуючи зустріти її там, кімната виявилася порожньою. Сікомб, який тієї миті проходив через вестибюль, сказав мені, що «мадам» подалася до бібліотеки.

Тепер, уже не сидячи на Соломоні, не височіючи наді мною, без шалі, розгладивши волосся, вона здавалася ще меншою, ніж раніше, і ще беззахиснішою. Обличчя її у світлі свічок було ще блідішим, а траурна сукня — чорнішою.

— Ви не проти, якщо я тут трохи посиджу? — запитала вона. — У вітальні вдень дуже мило, та зараз, під вечір, коли штори запнуті, коли горять свічки, у цій кімнаті найзатишніше. До того ж саме тут ви з Емброузом завжди засиджувалися разом.

Це був мій шанс. Сказати: «Аякже. У вас на віллі нічого подібного немає». Я мовчав, і до кімнати зайшли собаки, чим трохи зняли напругу. Після обіду, казав я собі, після обіду саме час. І ні портвейну, ні бренді я не питиму.

За обідом Сікомб посадив її по праву руку від мене, і вони з Джоном прислуговували нам. Вона захоплювалася підсвічниками та вазою з трояндами, обмінювалася фразами із Сікомбом, коли він підносив страви, й увесь цей час мене аж сіпало від думки, що він скаже: «Це сталося, мадам…» або ж: «Те трапилося, коли містер Філіп був у Флоренції».

Я ледве дочекався, коли закінчиться обід і ми залишимося знову вдвох, адже це наближало мене до мети. Ми сиділи разом біля каміна в бібліотеці, вона дістала якусь вишивку і взялася над нею працювати. Я спостерігав за тими маленькими спритними руками й дивувався їм.

— Розкажіть мені, що вас так непокоїть, — сказала вона після короткої мовчанки. — Не заперечуйте, я одразу ж розпізнаю, якщо ви скажете неправду. Емброуз любив повторювати, що в мене тваринний інстинкт розпізнавати в людях тривогу, і я відчуваю, що цього вечора вас щось непокоїть. Точніше, це почалося ще з обіду. Я ж нічим вас не образила, сподіваюся?

Ну от, момент настав. Принаймні вона розчистила мені шлях.

— Ви нічим мене не образили, — відповів я, — та ваше випадкове зауваження дещо мене спантеличило. Чи можете розповісти, що Нік Кендал написав вам у листі, який надіслав до Плімута?

— Звісно, — сказала вона. — Він подякував за мій лист, розповів, що ви обоє вже знаєте про смерть Емброуза, що синьйор Рейнальді написав йому, надіславши також копії свідоцтва про смерть та інші документи, і що ви запросили мене сюди на короткочасний візит, доки я не обміркую подальших планів. Він навіть запропонував відвідати Пелін, після того, як я полишу вас, що з його боку було дуже люб’язно.

— Оце і все, що він написав?

— Лист був короткий.

— І він нічого не розповів про те, що мене якийсь час не було в країні?

— Ні.

— Розумію.

Мене почало кидати в жар, а вона й далі сиділа така спокійна, незворушна, за своєю вишивкою.

І тоді я сказав:

— Мій хрещений батько казав правду про те, що він, разом зі слугами, дізнався про смерть Емброуза завдяки синьйорові Рейнальді. Але не я. Бачте, я дізнався про це у Флоренції, на віллі, від ваших слуг.

Вона підвела голову й поглянула на мене; і цього разу в її очах не було ані сліз, ані прихованого сміху; вона вдивлялася пильно, уважно, і мені здалося, що в її очах одночасно читалися співчуття й докір.

10

— Ви їздили до Флоренції? — запитала вона. — Коли, чи давно?

— Я вдома менше ніж три тижні. Я поїхав туди й повернувся через Францію. У Флоренції я провів тільки одну ніч. Ніч на п’ятнадцяте серпня.

— На п’ятнадцяте серпня? — в її голосі з’явилася нова нотка, а по очах було видно, що вона щось пригадує. — Але я лише за день до цього вирушила до Генуї. Це неможливо.

— Це можливо, ба більше, це правда. — сказав я. — Так усе й було.

Вишивка випала в неї з рук, а в очах знову з’явився той дивний вираз — здавалося, вона чогось побоюється.

— Чому ви мені не сказали? — запитала вона. — Чому впустили в дім, і за двадцять чотири години ні словом про це не обмовилися? Минулої ночі, ви могли б розповісти мені минулої ночі.

— Я думав, що ви знаєте, — відповів я. — Я попросив свого хрещеного батька написати про це в листі. Хай там як, та