Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса - Іван Семесюк
— Ми не знаємо, Бхагаване! Поясніть нам! — хвиля зацікавленості прокотилася залою. — Благаємо! Поясніть!
— Нема-а-а сенсу!!! — скажено заволав Падлосамбхава, схопив тяжкого мішка з рупіями та несподівано хуйнув ним у вікно з мавпами і влучив прямо в зацікавлену пику Томаса Яковича, котрий щойно встромив її у віконний отвір. Мішок боляче вдарив павіана, той знепритомнів і гепнувся з баньяна прямо в руки раджпутів.
— Гриша! Тягни цього павіана сюди! Зараз будемо ставити духовний експеримент! — голосно прокричав гуру. — Мерщій!
Раджпути схопили Томаса Яковича і під мавп’ячий свист з баньяна потягли його до ашраму, де й кинули горілиць перед мішками з грошима і облили водою з відра. Мавпун отямився і підхопився тікати, але одразу крепко отримав по їбальнику та моментально заспокоївся. Ашрам несамовито дивився на Томаса.
— Пиво буддеш? — ласкаво поцікавився у павіана Падлосамбхава.
— Якщо холодне, то будду, — ледь чутно відповів Томас.
— Гриша, принеси йому пляшку холодного пива і пачку «Парламенту-Аква».
— Спасибі державі! — подякував мавпун і наче як трохи розслабився.
Публіка розглядала мавпуна з інтересом, обговорювала його брунатну сраку і гадала, що ж буде далі.
— Всім тихо! — звернувся гуру до зали. — Зараз я вам покажу, як за кілька хвилин обична мавпа досягне просвітлення без медитацій, пранаями і тантричних практик!
Ашрам застиг в очікуванні дива. Чутно було тільки шелест баньянового листя за вікном, і навіть мавпи на гілках шанобливо скам’яніли і слухали, що ж буде далі.
— Ти хто? — грізно звернувся Падлосамбхава до павіана і причавив його поглядом до підлоги.
— Сахіб! Цейго... Я обична мавпа з хвостом!
— Що таке мавпа? Відповідай, йобана мавпа!
— Мавпа — це я, сахіб! — проскавучав заляканий павіан. — Тільки не бийте!
— А оце твоє я — це хто?
— Я — це мавпа, сахіб! Просто мавпа.
— А я тоді хто? — закричав на Томаса Бхагаван, — Теж мавпа?
— Мавпа — це я! Я — це мавпа! — пробулькотів павіан і розплакався, мов мала дитина. — Ги-и-и-и! Я не зна-а-а-аю...
— От бачте! — рикнув Падлосамбхава в залу. — Ви нічим не відрізняєтеся від цього дегенерата, який заблукав між двома визначеннями. Вся його реальність — це порожні звуки з рота, що змінюють своє значення по стоп’ятсот разів на день! Хтось, десь, колись сказав йому, що він — це він, і він у це повірив! Воістину, тупість є матір’ю всіх гріхів! Що скажеш? Ти, чучундра! Кажи вже щось!
В ашрамі запанувала тотальна тиша. Всі дивилися очима на Томаса Яковича, і в цих очах виблискувало співчуття до затурканої мавпи, а також деяке усвідомлення марноти буття. Всі чекали на розв’язку.
— Мовчиш? — Падлосамбхава тяжко підвівся з мішків. — А може, тобі знову дати пизди? Га? Мільярди років нічогісінько не було, аж тут посеред вічності з’являється павіан з пивом в руках, охуїває від факту власного існування, кліпає своїми тупими баньками — і знову мільярди років нічого нема. То хто ти? Йобаний павіан чи Вічність, що час від часу кліпає павіановими баньками у Вічність? Ким ти був до того, як з’явився, і ким ти будеш після того, як зникнеш?
Весь ашрам, затамувавши подих, слухав проповідь універсального гуру, лише чутно було, як з дерева гепнулося кілька просвітлених макак.
— А знаєш що, сахіб, — порушив дзвінку тишу Томас і сумно оглянув залу заплаканими очима, — може, давай поговоримо відверто? Сказати, що мене це вкрай заїбало — це нічого не сказати. Варто мені вголос промовити своє ім’я, як одразу стається якась непоборна обставина. Калачакрович, скажу тобі чесно — я вже заїбався помирати.
Роби зі мною, що хочеш, але я більше не хочу бути ні павіаном, ні Томасом Яковичем Сиротою, ні Банкеєм Йотаку! Хвате з мене. Я — це просто слово зі словника Грінченка, і більше нічого. Я ніхто, ніщо і ніяк! І я більше не хочу помирати. Калачакрович, — сказав Томас і твердо підвівся на своїх кривеньких ногах, — я більше ніколи не помру, тому що я ніколи не народжувався. Я той, хто був до того, як з’явився я, і залишуся ним після того, як зникну. Я — це Вічність, що кліпає тупими баньками у Вічність! Шанті, шанті, шанті! Йдіть всі нахуй!
Публіка ахнула. Залою знову прокотилася могутня хвиля істероїдних зойків і стриманих самадхічних екстазів. Чулося гецання тіл об підлогу. Гриша і Гриша виносили нових фіналістів на двір під баньяни.
— Прівєт, чувак! Шо дєлаєш? — зненацька поздоровкався Калачакрович з Томасом Йотаку і низько вклонився Банкею Сироті. — Радий вітати вас, майстре! З поверненням! Ми так довго чекали на вас, і нарешті ви знову з нами. Це невимовне щастя!
Цієї самої миті Томас Йотаку і Банкей Сирота остаточно усвідомили обичну істину як вона є. Їх більше не існувало, а був лише той, хто ніколи не помирав, бо ніколи і не народжувався. Ненароджений.
— Калачакрович!
— Так, учителю!
— Де я зараз?
— Та вже скоро Київ, майстре! Здаємо постіль!
Епілог
У тринадцятому вагоні поїзда, що мчав крізь ранкову імлу на Київ, пролунав страшний крик.
— Сука!!!! Хто впустив у вагон абізяну!!! Пиздець!!! Вона куре в тамбурі! А-а-а-а!!! Міліція!!!
По вагонах, гучно грюкаючи дверима, у бік хвоста поїзда тікав павіан з кульком, а за ним мчали троє селюків, дбайливо вдягнутих державою у мусорську форму.
— Стій, мавпун! Тебе заарештовано! В поїзді курити не можна! Штраф — 300 гривень! Плати штраф! Стій, мавпа, ми тебе бачили!
Павіан домчав до самого хвоста поїзда, ногою відкрив останні двері, жбурнув кульок з буряками в мусорів, тричі перехрестився і на повному ходу цибанув у невідомість. «Слава Бабуїні! Просто перебувай у Ненародженому!» — почулося здалеку, і в цю саму мить потужна блискавка їбанула по останньому вагону з мусорами.
Чікіта ля трагедія!