Код да Вінчі - Ден Браун

— Софі, а може, ви?

— Їдьте!

Ленґдон натиснув на муфту зчеплення і поставив перемикач швидкості, як йому здалося, на першу швидкість. Потім натиснув на педаль газу і відпустив її. Шини зарипіли, коли таксі підстрибнуло й пішло юзом.

— Doucement! — вигукнула Софі, коли машина вихляючи виїхала на дорогу, — Обережно! Що ви робите?

— Я намагався попередити вас, — я можу вести машину лише з автоматичною коробкою передач.

Розділ 32

Змагаючись із коробкою передач, Ленґдон якось примудрявся давати раду таксі, яким вони заволоділи, поки вони не дісталися до виїзду з парку, де він різко загальмував.

— Краще ви сідайте за кермо.

Софі відчула полегшення, коли сіла за кермо, знову вручивши йому револьвера. За кілька секунд машина спокійно їхала трасою на захід.

— А де вулиця Аксо? — спитав Ленґдон.

Софі не відводила очей від дороги.

— Водій таксі сказав, вона біля тенісних кортів. Я знаю той район.

Ленґдон знову витяг із кишені важкий ключ, відчувши його вагу на своїй долоні. Він відчував, що то надзвичайно важливий предмет. Раніше, розповідаючи Софі про тамплієрів, він збагнув, що рівнораменний хрест на ключі був також і символом цього ордена, адже їхні білі плащі були прикрашені геральдичними знаками у вигляді червоних рівносторонніх хрестів. «Квадратний хрест. Зовсім як цей, на ключі».

У його уяві почали виникати фантастичні припущення про те, що вони могли відшукати. «Святий Грааль». Він мало не розреготався від абсурдності цієї думки. Більшість істориків вірять, що Грааль знаходиться десь в Англії, у схованці одного з багатьох храмів тамплієрів, куди його було поміщено, ймовірно, в шістнадцятому столітті.

«У ті роки, коли творив Великий магістр да Вінчі».

Хай там як, але відтоді лишилося два важливих факти:

Протягом свого життя да Вінчі знав, де саме знаходився Грааль.

Це місце, ймовірно, і досі те саме.

З цієї причини ентузіасти Грааля пильно вивчають мистецтво да Вінчі і його щоденники, сподіваючись відкопати ключ від тої схованки, де перебуває Грааль зараз.

«Усім цікаві таємні змови».

— Чи може бути, — спитала Софі, вкладаючи у свої слова те, що не наважувався сказати він, — що ключ, який ви зараз тримаєте в руках, відмикає ту схованку, де знаходиться Святий Грааль?

Сміх Ленґдона звучав силувано.

— Не можу собі уявити такого. Крім того, Грааль, скоріш за все, знаходиться десь у Великій Британії, а не у Франції.

Він у загальних рисах розповів їй історію.

— Але Грааль тут може бути єдиним розумним висновком, — наполягала вона. — Ми маємо дуже захищений ключ із символікою Пріорату Сіону, який нам передав член Пріорату Сіону — братства, яке, як ви мені щойно розповіли, зберігає Святий Грааль.

Ленґдон вбачав логіку в її міркуваннях, але інтуїція не дозволяла йому прийняти їх.

— Я справді не бачу, як це може бути пов’язане із реальним Граалем.

— Тому що Грааль, як вважають, знаходиться в Англії?

— Не лише тому. Місцезнаходження Святого Грааля — одна з тих таємниць історії, яку дуже бережуть. Хоча братство Пріорату дуже велике, лише чотири його члени одночасно знають, де заховано Грааль, — Великий магістр і троє сенешалів. Ймовірність того, що ваш дід належав до їх числа, дуже невелика.

— Мій дідусь належав до їхнього числа, — сказала Софі, тиснучи на акселератор. У її пам’яті зринув спогад, який безсумнівно підтверджував статус діда в братстві.

— І навіть якщо ваш дідусь був у вищому ешелоні, він би не мав дозволу відкрити щось комусь за межами братства. Це немислимо, щоб він втягував вас у це вузьке коло. Ось воно! — Ленґдон раптом побачив прямо перед собою величезний тенісний комплекс.

Софі пробиралася до кортів. Після кількох спроб вони знайшли вулицю Аксо і поїхали нею.

«Нам потрібен номер двадцять чотири, — сказав Ленґдон сам собі, зрозумівши, що несвідомо шукає очима баню якоїсь церкви. — Не будь смішним! Забутий храм тамплієрів у цьому закутку?»

— Ось цей будинок! — вигукнула Софі.

Чого тільки не буває в цьому світі!

Ленґдон услід за нею глянув на будівлю прямо перед ними. Вона була сучасна. Величезна багатоповерхова фортеця із гігантським рівностороннім хрестом у ролі емблеми на фасаді. Під хрестом були слова:

ДЕПОЗИТАРНИЙ БАНК ЦЮРИХА

Ленґдон зовсім забув, що мирний рівнобічний хрест став ідеальним символом однієї з країн, потрапивши на прапор нейтральної Швейцарії. Нарешті таємниця розкрилася.

Софі й Ленґдон тримали ключа від скриньки швейцарського банку-депозитарію.

Розділ 33

Вийшовши з «фіата» біля Кастель-Гандольфо, єпископ Арінґароса відчув прохолоду, бо повіяв вітер з вершин крутих скель. «Треба було б одягти ще одну сутану», — подумав він, відчуваючи дискомфорт. Цієї ночі йому зовсім не потрібно бути застудженим або переляканим.

Замок був темний, лише зловісно блимали вікна на найвищому поверсі. «То бібліотека, — подумав Арінґароса. — Вони прокинулись і чекають». Він нахилив голову, рятуючись від вітру, і рушив далі, вже не розглядаючи бані обсерваторії.

Священик, який зустрів його у дверях, виглядав сонним. Це був той самий, який вітав Арінґаросу п’ять місяців тому.

— Ми непокоїлись через вас, єпископе, — сказав священик, зиркнувши на годинник і виглядаючи радше обуреним, нж занепокоєним. — Вони чекають нагорі. Я проведу вас.

Бібліотека являла собою квадратну кімнату, обшиту темним деревом від підлоги до стелі. Усі стіни були заставлені книжковими шафами. Підлога, викладена з жовтого мармуру з чорними базальтовими смугами, нагадувала про те, що колись це був палац.

— Вітаємо вас, єпископе, — сказав чоловічий голос з іншого кінця кімнати.

Арінґароса намагався розгледіти, хто ж то говорив, але освітлення було неймовірно тьмяним, набагато темнішим, ніж у день його минулого візиту, коли все сяяло. «Ніч остаточного пробудження». Сьогодні ці люди сиділи в темряві, ніби соромились того, що зараз має відбутися.

Арінґароса увійшов спокійно і навіть поважно. Він побачив силуети трьох чоловіків за довгим столом у протилежному кінці зали.

Того, хто сидів у центрі, він упізнав одразу: огрядний секретар Ватикану, відповідальний за всі правові питання держави Ватикан, осердя католицької віри. Ще двоє були кардиналами високого рівня.

Арінґароса рушив до них через усю бібліотеку.

— Перепрошую, що я прибув так пізно. Ми в різних часових поясах. Ви, певне, втомилися.

— Не страшно, — відповів секретар, поклавши руки на величезне черево, — ми вдячні, що ви прибули з такої далечини. А нам лишалося тільки не засинати, чекаючи на вас. Чи не бажаєте ви кави чи ще чогось?

— Я не хотів би, щоб це був офіційний візит. Мені треба встигнути ще на один літак.