Код да Вінчі - Ден Браун

І тут вона почула голоси.

Приглушені голоси. Які доносилися ніби з-під землі. Вона припала вухом до підлоги і прислухалась. Так, звук напевне доносився знизу. Співали якусь пісню… чи гімн? Вона перелякалась. Найбільше лякав навіть не сам спів, а те, що в цьому будинку не було підвалу.

«Принаймні, наскільки мені відомо».

Софі роззирнулась навколо й уважно оглянула вітальню. В очі їй впала одна деталь: не на своєму місці був старовинний улюблений обюсонський килим дідуся. Зазвичай він висів на східній стіні біля каміна, але тепер його відсунуто на латунних дротах і за ним видно голу дерев’яну стіну.

Коли Софі туди наблизилась, спів стало чути краще. Вагаючись, вона приклала вухо до дерев’яної стіни. Голоси зазвучали ще гучніше. Люди напевне співали, протяжно вимовляючи незрозумілі для Софі слова.

За стіною була порожнеча!

Оглянувши ту дерев’яну панель, Софі знайшла заглиблення для пальця. Усе було зроблено дуже майстерно. Розсувні двері! Із лунким калатанням серця вона просунула палець у щілину і потягла панель. Важка стіна безшумно посунулась. Із темряви линули голоси.

Софі прослизнула крізь ті двері й опинилась на гвинтових сходах, складених із нетесаного каменю, які вели вниз. Вона бувала в цьому будинку від дитинства, але нічого не знала про існування цих сходів.

Що нижче вона спускалась, то холоднішим ставало повітря. А звуки чіткішими. Уже можна було розрізнити чоловічі й жіночі голоси. Поле її зору обмежували спіральні сходи, але з останніх сходинок можна було роздивитися більше. І ось уже вона бачить клапоть кам’яної підлоги підземелля, освітлений мерехтливим помаранчевим світлом вогню.

Затамувавши подих, Софі повільно зробила ще кілька кроків униз і пригнулася, щоб подивитись.

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що саме відкрилося її очам. Приміщення являло собою печеру — грот, який було видовбано у брилі граніту. Його освітлювали смолоскипи на стінах. У світлі їхнього полум’я в кімнаті стояли колом десь тридцять людей.

«Це сон, — сказала собі Софі. — Сон. А що іще це може бути?»

Усі ті люди були в масках. Вони здавалися гігантськими шаховими фігурами. Жінки були одягнені в білі туніки з легкої тканини, взуті в золоті черевички. Їхні маски були білі, і в руках вони тримали золоті кулі. На чоловіках були чорні туніки, і їхні маски були чорні.

Усі вони співаючи гойдалися вперед і назад. А на підлозі було щось, чого Софі не могла розгледіти. Спів знову став монотонним. А потім гучнішим. А потім дуже гучним. Ритм прискорився. Учасники зробили крок уперед і стали навколішки, і цієї миті Софі змогла нарешті побачити, на що всі вони дивилися.

Вона відступила назад, але побачене закарбувалося в її пам’яті назавжди. Софі відчула нудоту, у голові запаморочилося, вона схопилася за кам’яну стіну і подерлася сходами вгору. Замкнувши двері, вся в сльозах вона покинула порожній будинок і в якомусь заціпенінні поїхала назад у Париж.

Тієї ночі, відчувши себе обманутою, знищеною і зрадженою, вона спакувала свої речі й пішла з дому. Залишила на столі в їдальні записку:

«Я була там. Не намагайся шукати мене».

Біля записки вона поклала старого ключа від заміського будинку.

— Софі, — голос Ленґдона втрутився у її спогади. — Зупиніться! Зупиніться!

Повернувшись до реальності, Софі різко загальмувала і пробуксувала зупиняючись. Коли Ленґдон глянув уперед, у нього похолола кров. За сотню ярдів перед ними перехрестя було заблоковане автомобілями Судової поліції, тож усе стало зрозуміло. Їхній шлях перекрито!

Ленґдон сумно зітхнув.

— Як я розумію, цієї ночі ми до посольства США не потрапимо.

«Гаразд, Софі, зробимо інакше».

Вона увімкнула задній хід, а потім зробила своїм «смартом» розворот у три прийоми і помчала назад. І тут почула, як за спиною в них завищали шини і завили сирени.

Вона вилаялась і з силою натиснула на газ.

Розділ 27

Поки «смарт» Софі летів вулицями, Ленґдон приголомшено сидів на пасажирському сидінні. Він думав, що даремно погодився тікати. Здається, зараз Софі пощастило втекти від поліції, але невідомо, як довго це триватиме.

Софі занурила руку в кишеню светра під кермом. Витягши звідти маленький металевий предмет, простягнула йому.

— Роберте, подивіться. Це те, що дідусь залишив для мене за «Мадонною в скелях». Лазерний ключ.

Здригнувшись від передчуття, Ленґдон узяв предмет і почав розглядати його. Ключ? Він іще ніколи не бачив нічого подібного.

— Гляньте з іншого боку, — сказала Софі, їдучи вузькими вуличками від одного перехрестя до іншого.

Ленґдон повернув ключ і вражено завмер: у центрі хреста було викарбовано хитромудрий малюнок, який зображав геральдичну лілію та ініціали P. S.

— Софі, — вигукнув він, — це печатка, про яку я вам говорив раніше! Офіційний символ Пріорату Сіону!

Вона кивнула:

— Дідусь наказав мені ніколи більше не говорити про цей предмет.

Очі Ленґдона були прикуті до вкритого різьбою ключа. Виконаний за допомогою сучасних технологій, він зберігав прадавній символізм, що створювало якесь приголомшливе поєднання старовинного і сучасного світів.

— Цей ключ відмикає скриньку, де він тримав багато таємниць, — сказала вона.

Ленґдон відчув холод століть. Головна мета існування Пріорату — це зберігати таємницю. Таємницю немислимої сили.

— Ви знаєте, від чого цей ключ?

Софі розгублено глянула на нього.

— Я сподівалася, ви це знаєте.

Ленґдон із ключем у руках зберігав мовчання.

— Він схожий на християнський, — заговорила вона.

Ленґдон не був певен цього. То був квадратний хрест, усі кінці якого мали однакову довжину, і з’явився він за півтора тисячоліття до християнства. Він не мав нічого спільного із латинським хрестом з однією довшою поперечиною, який римляни застосовували для тортур і розп’яття…

— Софі, — мовив він, — усе, що я можу вам сказати, — це те, що рівнораменні хрести, як цей, вважаються мирними хрестами. Рівновага між вертикальним і горизонтальним елементами у них символізує природний союз між чоловічим і жіночим, тож квадратний хрест дуже добре узгоджується із віруваннями Пріорату Сіону.

— Гаразд, а зараз ми маємо з’їхати з цієї дороги, — Софі глянула в дзеркало заднього огляду, — нам треба знайти безпечне місце, де б ми могли з’ясувати, що саме відмикає цей ключ.

Ленґдон дуже захотів до свого комфортабельного номера в готелі «Ріц». Але ж туди зараз не потрапити.

— Може, ви знаєте когось. Ви ж тут живете.

— Фаш контролюватиме мій телефон і електронну пошту, мої розмови з колегами по роботі. Тож я нічого не можу. І готель не підійде, бо там питають документи.

— А може, ми могли б зателефонувати до посольства США, — запропонував Ленґдон, — я б пояснив ситуацію, а вони б прислали когось, хто б десь зустрівся з нами.

— Зустрівся з нами? — Софі глянула на нього, як на божевільного. — Роберте, ви нічого