Українська література » » Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

---
Читаємо онлайн Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
class="p1">— Майже приїхали.

— Добре, зупинися на куті.

Водій зупинився, і Ліон не поскупився із чайовими.

— Хочете, щоб я зачекав? Тут буде непросто знайти таксі, якщо ви збираєтеся повертатись. Місцеві на таксі не їздять.

— Ну, зачекай, — погодився Ліон. — Але я можу трохи затриматись. Якщо не прийду за півгодини, то їдь собі.

— Я поки кину щось на зуб, — водій виліз із машини. — Чекатиму тут.

Істерн стріт була справжнім свинарником: багатоповерхівки із забрудненими сажею стінами, обвитими іржавими пожежними драбинами і балконами, сміттєві баки вздовж бордюрів та купи сміття біля них. Здавалося, що тут брудне навіть світло, яке падало на залитий масними плямами тротуар. Кожні кілька ярдів валялися під дверима п’янички чи трималися за металеві перила, щоби не впасти, надаючи вулиці трохи зловісної атмосфери. У кінці вулиці Ліон розгледів кілька крамничок, занедбані вітрини яких усе ще світились, і попрямував туди.

Він якраз минув номер 27 і раптом зупинився біля вітрини. На вивісці було написано: «Бакалія Джо Хеннесі». У крамничці було темно, й Ліон, похитавши головою, пішов далі.

Детектив підступив до входу в багатоквартирний будинок, над яким було видно номер 23, і знову зупинився. Раптом чорний автомобіль виринув із темряви і пригальмував за кілька футів од нього.

— Гей, ти! — почувся голос.

Ліон повернувся.

Чоловік з авто кивнув до нього.

— Де номер 23? — запитав він.

Ліон підійшов до автомобіля. Чоловік за кермом нахилився, аби глянути на Ліона, і вуличне світло впало на його обличчя.

Детектив одразу все зрозумів. Тоненький білий шрам від правого вуха до рота, штучне ліве око і тупуватий жорстокий вигляд — це він приходив до Джо Хеннесі вимагати гроші.

Ед було запнувся, але швидко опанував себе і вдав, що не впізнав водія.

— Двадцять третій? — перепитав він. — Думаю, що це з іншого боку вулиці. Оцей — двісті двадцять третій.

Чоловік зі шрамом щось буркнув, перемкнув швидкість і рвонув униз по вулиці. Коли машина від’їжджала, Ліон помітив іншого чоловіка, котрий зігнувся на задньому сидінні, з натягнутим на самі очі капелюхом.

Не треба бути професором, аби здогадатися, навіщо їм 23 Істерн стріт. Інгліш усе правильно зрозумів: вони заткнули Хеннесі, а тепер хочуть заткнути і Мей Мітчел.

Ліон пошкодував, що не прихопив зброї. Він побіг до будинку і сходами вискочив до вхідних дверей. Біля дзвінків виднілися потерті літери А, В, С, D, Е та прізвища мешканців. Мей Мітчел жила на останньому поверсі. Він озирнувся на вулицю. Чорний автомобіль стояв ярдів за двісті звідси, чоловік зі шрамом саме вийшов на тротуар, дивлячись у напрямку Ліона.

Ед відчинив двері й увійшов у тьмяно освітлений хол, де стояв запах справжнього курника. Старенький ліфт у кінці коридору заледве міг умістити трьох людей. Він увійшов у нього і натиснув кнопку А. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім ліфт струсонувся, ніби ожив, і почав повільний підйом.

Ліон відчув, що спітнів. Розумів, що має в запасі не більше трьох хвилин, перш ніж чоловік зі шрамом та його друг таки знайдуть потрібний їм будинок. Ще хвилин п’ять, аби піднятися на останній поверх. За цей час детективу треба затягнути дівчину в ліфт і спуститися. Він сподівався, що двоє чоловіків будуть підніматися сходами й не звернуть уваги на ліфт, що рухається донизу. Часу було обмаль, і якщо дівчина пручатиметься, йому нічого не світить.

На останній поверх ліфт підіймався чотири хвилини. Нарешті зупинився і заскрипів, ніби дякуючи за подорож.

Ліон залишив решітку відчиненою і вийшов у коридорчик.

Потрібні двері були якраз навпроти, із дзвінком та дверним молоточком. Крізь віконечко над дверима пробивалося світло.

Ед натиснув на дзвінок і прислухався. Чекаючи, він важко дихав, поки його палець з усіх сил тиснув на кнопку. Водночас Ліон налаштувався ловити будь-які звуки у під’їзді. Але все було тихо і на сходах, і за дверима.

Він перестав дзвонити й узявся сильно гримати. Можливо, дівчина вийшла, а світла просто не вимкнула?

Відійшовши до перил, зиркнув униз. Слабо освітлений хол був безлюдним, натомість почулися звуки швидких кроків десь на сходах між поверхами, вже зовсім близько.

— Що сталося? — почувся жіночий голос позаду.

Ліон смикнувся від несподіванки, його нерви натягнулися, мов струни банджо. У дверях стояла, дивлячись на нього, молода білявка, років двадцяти чотирьох, із нерозчесаним волоссям до плечей, одягнена у чорну нейлонову піжаму, прозору, наче скло. Дівчина мала великі голубі очі, кирпатий ніс і високі вилиці, а від її округлих форм аж волосся заворушилось у молодого чоловіка.

— Що сталося? — повторила дівчина, обіпершись на одвірок і зовсім не зважаючи на те, що стоїть напівголою. — Щось горить? Красунчику, ти тут сам чи зараз підійде уся пожежна команда?

Кроки між поверхами стали гучнішими. Двоє чоловіків піднялися вже на п’ятий поверх. Часу на пояснення не залишилось. Ліон на мить оторопів від думки, що білявку доведеться тягнути на вулицю у такому вигляді, але іншого виходу не було: треба заскочити у ліфт, перш ніж двоє чоловіків їх побачать. На все про все — не більше п’яти секунд, подумав він.

— Я тебе хочу, — сказав Ліон, схопивши дівчину за зап’ястя і потягнувши уперед, але вона вчепилась за одвірок і вперлася ногами в поріг.

— Я тобі не якась там сабінянка[3], — хихикнула Мей.

До нього раптом дійшло, що дівчина п’яна, як чіп. Від здивування він випустив її руку.

— Заспокойся, красунчику, — проказала вона. — Двадцяте століття вже, не забув? Можеш продовжувати залицятися.

— А щоб тебе! Оті двоє, які піднімаються сходами, йдуть по твою шкуру. Тож ти повинна піти зі мною, — бовкнув, не подумавши, Ліон.

— Ще двоє хлопців? Та хай приходять. І ти заходь. Влаштуємо таку вечірку...

Детектив спробував схопити її знову, але дівчина відстрибнула назад.

— Якщо ті двоє такі самі настирливі, то буде весело, — сказала вона, нетверезо погойдуючись на ногах. — Заходь перший, матимеш фору.

Ліон підійшов до дверей, з його обличчя лився піт.

— Гей, ти!

Ед чекав на це. Краєм ока він побачив чоловіка зі шрамом, який піднявся сходами, а за ним уловив силует іншого — низького й товстого.

Ліон вскочив у квартиру, гримнув дверима, прокрутив ключ і закрив засувки.

— Думаєш, що дістануся тобі одному? — запитала дівчина. — Ти, може, не зрозумів, але я не з тих... Відчини двері

Відгуки про книгу Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: