Право на другий шанс - Тая Смоленська
У ресторані зайняті тільки три столика. В цей час тут небагатолюдно і тихо. Микола вибрав відмінне місце. Самою втекти не вийде. І допомоги просити ні в кого. А ще біля виходу і біля барної стійки розташувалися його люди і повз їх пильного погляду мені не прослизнути.
Я напружена до межі. Здригаюся, коли долоня чоловіка торкається моєї спини, направляючи мене до нашого столика. Він галантно відсуває для мене стілець. Від його погляду я відчуваю себе вимазаною в багнюці.
Я нервово поглядаю на скляні двері, хоча прекрасно розумію, що Артему знадобитися добрих півгодини щоб дістатися сюди. А може і більше. Але дурна надія жевріє в грудях, що він ось-ось з'явиться. І врятує мене.
Як нерозумно, чи не так? Просити про порятунок чоловіка, який колись розтоптав мене, принизив, зіпсував все моє життя. Чоловіка, якого я не хотіла навіть бачити, а зараз ось чекаю, як нікого іншого до цього.
Іронія долі, не інакше.
- Ти любиш устриці, Поліна? - запитує Микола, поки я бездумно ковзаю поглядом по рядках в меню.
- Ні, у мене харчова алергія на морепродукти.
- Як шкода, тут чудово готують восьминога. А як щодо вина? Або краще шампанського? Або зараз вино, а в номер замовити пляшку шампанського?
- Я ... я б випила келих червоного вина, - видвалюю з себе посмішку, не піднімаючи погляду на чоловіка. - А з їжі, хм, свинина з чорносливом, грушевий пиріг і сицилійський салат.
Я спеціально вибираю ті страви, на приготування яких піде максимально часу. Я так боюся, що Артем не встигне. А ще пуявлення не маю яким чином йому вдасться витягти мене з цієї халепи.Тут озброєна охорона. Не факт, що його навіть впустять всередину приміщення, не кажучи вже про те, що дозволять зі мною піти.
- У тебе такі чудові очі, Поліна. Це нічого що ми перейшли на «ти»?
- Ні, - я відкладаю в сторону меню, озираюся на всі боки. - Де тут вбиральня? Мені потрібно відійти.
Микола робить помах рукою і до нас підходить один з його охоронців.
- Проведи даму до вбиральні і простеж, щоб по дорозі з нею нічого не сталося. Сумочку і телефон, Поліна, залиш тут. Для твого ж блага.
- Звичайно, - різко піднімаюся зі стільця, бажаючи швидше сховатися від його чіпкого погляду.
Я перетинаю зал ресторану, охоронець слідує за мною за два кроки позаду. Перш ніж дозволити мені увійти до вбиральні, він перевіряє всі кабінки. І, переконавшись, що всередині нікого немає - дозволяє мені увійти.
Я закриваю двері на засувку. Притуляюся спиною до холодної стіни і прикриваю очі. Все ніяк не можу вгамувати тремтіння. Можливо, замість Артема мені варто було зателефонувати няні, запитати як Анна, але тоді шансів на те, що хтось може кинутися мені на допомогу не було б.
А попроси я зараз у Миколи ще один телефонний дзвінок, він запідозрить щось неладне. Адже я вже дзвонила додому чоловікові і дочка повинна була бути з ним.
Я підходжу до раковини, включаю кран з холодною водою. Довго тримаю під напором руки, потім торкаюся мокрими долонями до щік і не відривно дивлюся на своє відображення в дзеркалі.
Перелякана. Загнана в пастку лань. Якого хріна я взагалі сьогодні пішла в той бісів бутік? Що і кому хотіла довести? Я так злюся на себе за цю слабкість.
Потрібно виходити, - розумію я. Якщо Артем приїде, а мене немає в ресторані, то все було даремно.
