Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

– Відчалюй, – огризнувся сердито, – і не заважай комерції!

– Хіба так торгують? – Верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий – він довго м'яв криси капелюха, нарешті сторгувались, вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, мабуть, щоб зміцнити свої сили для майбутніх торговельних боїв.

Олексюк усе ходив по базару, певно, йому вже набридли штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, – а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої, – лишалося ще п'ятнадцять хвилин, і все могло статися. Проте не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той схвально кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка: ним займуться і доставлять до контррозвідки. Він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив:

– Так я і знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

«Віліс» стояв за рогом, Толкунов уже сидів у ньому – похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх, повз вуха – іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

– Вони вирішили обійтися без Олексюка, – констатував уже очевидне. – Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв'язалися з «Цепеліном» – дали знак, що приступають до виконання завдання.

– Знати б, якого?

– Дізнаємось.

– Як?

– Захопимо їх і дізнаємось.

Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від ущипливої репліки. То більше, що Толкунов таки мав рацію: колись вони все одно спіймають агентів, не мають права не спіймати – зараз слід блокувати ліси під Маневичами…

Але легко сказати: блокувати ліси. Он їх скільки – з гущавинами, болотами…

У Карого вже сиділо чоловік з десять… Розшукувачі та інші працівники контррозвідки – тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів.

Полковник супився і кашляв у кулак – щойно мав розмову з Рубцовим, генерал квапив його, правда, пообіцяв прислати з фронтового резерву кілька розшукувачів. Але що важать чотири чи п'ять осіб?

Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця гиблі, болота, рідкі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири-п'ять від орієнтовного місцезнаходження радиста тягнулася пожвавлена дорога, розбита технікою, проте досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.

– Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, – говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, однак Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз в душі Карого. – Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, та мусять догадуватися, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з'являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Не виключаю, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж мусимо патрулювати найперспективніїш виходи з лісу… – полковник поставив перед розшукувчами конкретні завдання.

Бобрьонок догадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури. І все ж не витримав і запитав про «цигана».

– Усе гаразд, – заспокоїв його полковник. – Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. – По паузі запитав: – Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.

Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як змегелив миску борщу морячок У розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю і буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів, – він назвав себе саме так: трударем військової справи.

Але Толкунов ремствував часто. Незважаючи на це, Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, – кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу, але чому не побуркотіти: все ж якась розрядка…

Через годину вони дісталися визначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, виходила бруківка з досить великого села Микулинці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс – приблизно з цього району виходила в ефір невідома рація.

Віктор з'їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер «віліс» можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом, Звідси контролювалися і шосе, і бруківка – усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.

Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю і поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б непоміченим повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі, – з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за чверть кілометра чув у лісі кроки людини.

Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його – красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.

Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.

Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок пот чув якийсь звук на бруківці. Прислухався і підвівся: до перехрестя наближалася фіра, запряжена конем чи кіньми.

– Що? – одразу насторожився Толкунов.

– Хтось їде.

Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.

Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Фіра їхала повільно, й кінь ступав утомлено, ось він уявився поміж кущів – та й як не втомитися, стара