Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
Каліостро-стріт має завдовжки двісті ярдів і закінчується глухото цегляною стіною. Тільки на початку вулиці, де стоять кілька крамничок — на той час вони були зачинені, — освітлені ліхтарями тротуари виявилися чисто підметеними. Далі, через двадцять ярдів, і вулиця, й тротуари були вкриті незайманим снігом.
Містер Джессі Шорт і містер Р. Г. Блеквіи, жителі Бірмінгема, йшли до приятеля, що мешкає в кінці вулиці. Вони простували тротуаром праворуч, і початок вулиці залишився в них позаду. Містер Блеквін обернувся, щоб подивитись номер будинку, й помітив чоловіка, який ішов за ними на значній відстані серединою вулиці. Чоловік ступав повільно й раз у раз неспокійно озирався, немов чекав когось побачити. Світло було тьмяне, і містер Шорт та містер Блеквін помітили тільки те, що чоловік високий і на ньому крислатий капелюх. В той самий час поліційний констебль Генрі Візерс проминув Лембз-Кондуїт-стріт і вийшов на початок Каліостро-стріт. Попереду він побачив чоловіка, який, озираючись, ішов по снігу. Все сталося за три-чотири секунди. Містер Шорт і містер Блеквін почули позаду крик, схожий скоріше на зойк. Потім виразно пролунали слова «Друга куля — для тебе!», сміх і глухий револьверний постріл. Обернувшись, вони побачили, що чоловік заточився, знову зойкнув і впав обличчям уперед.
Свідки впевнені, що вулиця була цілком безлюдна. Навіть більше, той чоловік ішов просто серединою вулиці, але обидва заявляють, що ніяких слідів на снігу, крім його власних, не було. Підтверджує це й поліційний констебль Візерс, який прибіг на місце злочину. При світлі, що падає з вікна ювелірної крамниці, вони побачили жертву. Чоловік лежав долілиць, розкинувши руки; з кульової рани під лівою лопаткою текла кров. За десять футів від жертви валялася зброя — тридцятирічної давності кольт тридцять восьмого калібру, з довгим дулом.
Незважаючи на зброю і слова, які чули свідки, всі вони зійшлися на тому, що чоловік, мабуть, стріляв сам. Він був ще живий, і його перенесли до будинку лікаря М. Р. Дженкінса в кінці вулиці. Констебль тим часом пересвідчився, що слідів ніг ніде не було. Поранений, не опритомнівши, невдовзі помер.
Потім було виявлено дивні речі. Пальто на вбитому навколо дірки від кулі обгоріло — отже, зброю притисли до слини або тримали на відвічні кількох дюймів од неї. Але лікар Дженкінс дійшов висновку, а поліція згодом підтвердила, що це було не самогубство. Бо вистрелити собі в спину, а тим більше з довгоствольного револьвера неможливо. Якби стріляли здалеку — приміром, з вікна чи з дверей, — то відсутність убивці чи навіть слідів його ніг не викликала б подиву. Але той, хто стріляв, стояв поруч із жертвою, говорив до неї, а потім зник. Ніхто вбитого не знав, і ніяких паперів при ньому не було. Через деякий час його тіло відвезли до моргу…»
— А що сказав полісмен, якого Хедлі послав знайти П'єра Флея? — запитав Ремпол. — Він його впізнав?
— Упізнав, — буркнув доктор Фелл. — Але поки він туди дістався, все було закінчено. Він зустрівся з Візерсом, коли той ще опитував жителів вулиці. Тоді ж таки чоловік, якого Хедлі послав до мюзик-холу, зателефонував і повідомив, що Флея там немає. Флей спокійно заявив директорові мюзик-холу, що не мас наміру виступати цього вечора й, додавши щось незрозуміле, пішов… До моргу, щоб упізнати Флея, запросили господаря його квартири з Каліостро-стріт, а для певності попросили, щоб прийшов хтось із мюзик-холу. Добровільно погодився прийти ірландець з італійським прізвищем, який того вечора також не міг виступити через травму… Гм… Отак… Отже, то був Флей. Він мертвий, і ми у з біса прикрому становищі.
— І все, що тут написано, — правда?! — вигукнув Ремпол.
Йому відповів Хедлі. Рішуче подзвонивши, він увійшов із своїм чемоданчиком, якого тримав, мов томагавк. Навіть не доторкнувшись до яєчні з беконом, він поставив ноги ближче до вогню й похмуро заговорив:
— Цілковита правда. Я дозволив газетам висвітлювати все, як є, щоб мати змогу звернутися по радіо до людей, які знали П'єра Флея або… Його брата Анрі. О Господи, Фелле, я збожеволію! Це ім'я засіло у мене в голові, і я ніяк не можу його позбутись. Я помітив за собою, що говорю про брата Анрі так, немовби це — його справжнє ім'я, і навіть уявляю, який він із себе. А втім, незабаром ми знатимемо його справжнє ім'я. Я зателеграфував до Бухареста. Брат Анрі! Брат Анрі!.. Ми вже були натрапили на його слід і знову втратили. Брат…
— Бога ради, заспокойтеся, — озвався доктор Фелл, нервово пахкаючи люлькою. — Не закипайте. Зараз це ні до чого. За ніч ви, мабуть, зібрали багату інформацію? Тепер сядьте, потіште шлунок, а потім, гм… подбаємо про душу.
Хедлі запевнив, що їсти не хоче, але коли він, ум'явши дві порції, випив кілька чашечок кави та закурив сигару, настрій у нього трохи поліпшився.
— Ну ось, а тепер почнімо, — сказав він рішуче, дістаючи із свого чемоданчика папери. — Розгляньмо це газетне повідомлення рядок за рядком, а заразом і те, що між рядками. Гм… По-перше, щодо Блеквіна й Шорта. Ці двоє заслуговують на довір'я, а крім того, жоден із них, безперечно, не може бути братом Анрі. Ми зателефонували до Бірмінгема й дізналися, що обидва — добре відомі, заможні жителі того міста й бути свідками в цій справі не відмовляться. Констебль Візерс — теж цілком надійна людина. Коли вже вони всі кажуть, що нікого не бачили, то це справді так. Якщо тільки їх самих не ошукано.
— Ошукано? Як?
— Не знаю, — похитавши головою, відказав Хедлі. — Знаю тільки, що це могло бути. Я побіжно оглянув вулицю, хоч до помешкання Флея і не дійшов. Це, звісно, не площа Піккаділлі, але й там не так темно, щоб нормальна людина з її п'ятьма чуттями помилилася в тому, що бачить. Примара? Не знаю. Щодо слідів ніг, то я, якщо Візерс присягається, нібито їх не було, йому вірю. Отак воно.
Доктор Фелл гмукнув, а Хедлі повів далі:
— Щодо зброї. Флея вбито пострілом з кольта тридцять восьмого калібру. Грімо теж. Брат… убивця мав лише два патрони, і з обома йому пощастило. Бачте, сучасний револьвер викидає гільзи, як і автомат. Але той револьвер дуже старий, і з'ясувати, кому він
