Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Півтора місяця потому

Перший місяць зими цього року видався теплим, що більше нагадував пізню осінь, повну бруду та сльоти. Навіть найзапекліші супротивники морозів і снігу з нетерпінням чекали настання звичної зими. Лише 31 грудня, з самого ранку, з неба повалили величезні білі пластівці. За кілька годин насипало так багато, що тепер з кожним кроком нога до щиколотки втопала в сніговому покриві. Якщо продовжить такими темпами, до півночі місто перетвориться в казкове. Символічно – у Новий рік із чистого листа.

Мороз щипав щоки, а сніжинки застигали на одязі, утворюючи крижане покривало, але двоє чоловіків не звертали уваги ні на це, ні на вітер, який тут у чистому полі пронизував до кісток. Обидва стояли в незворушному мовчанні, з сумом розглядаючи гранітний надгробок і висічений на ньому образ красивої молодої жінки.

Ці секунди кожен думав про своє, не бажаючи ділитися з іншим потаємним і порушувати тишу. Обидва і так чудово знали про кого усі думки. Час тривав нескінченно і, зрештою, старший не витримав. Дістав із пальто пачку цигарок та закурив, ковтаючи сизий дим, сподіваючись знайти порятунок у куреві. Скоро зрозумів – не вийде. Не допоможе нічого, тим більше нікотин.

– Я так винен перед нею, – заговорив, зминаючи в долоні майже цілу цигарку.

– Я теж гарний. Не вберіг тоді… – скривившись як від зубного болю, озвався другий.

Те, що сталося, назавжди висікло в пам'яті глибокі рубці. Надто яскраві картинки з минулого ще живо виникали перед очима. Мало часу минуло. Втім, таке не забувається ніколи, яких зусиль не докладай. 

– Олеже, як думаєш, вона вибачила мені? – літній чоловік допитливо дивився на співрозмовника.

– Не знаю, – знизав плечима Чернишевський, зачепившись поглядом за жіночий силует, що неквапливо просувався в їхньому напрямку між припорошеними могилами, – Зараз самі спитаєте.

Маргарита, повільно занурюючи ноги в снігове покривало, рухалася до чоловіків, які чекали поруч з могилою її матері. Вони сюди приїхали з Олегом. Батько – навіть дивно називати стороннього чоловіка таким рідним словом, але іншого, щоб ідентифікувати для себе Одинцова, підібрати не виходило, – з'явився незаплановано. Принаймні для дівчини. Слід сказати, дивне місце обрав, щоб спробувати заявити про себе. Втім, це було досить символічно.

Цвинтар – останній пункт, де вони мали б перебувати напередодні Нового року. Та він якнайкраще зображав те, що діялося на душі Рити. Приїхати сюди було ініціативою дівчини. Олег довго упирався, але в результаті у нього не залишилося вибору.

Після злощасної пожежі бажання кудись вибратися для Одинцової стало прогресом. Півтора місяця лікарень та реабілітацій – вона жодного разу не вийшла далі за межі будинку Чернишевського. Їй потрібен був час змиритись, перехворіти та перестраждати. Звикнутися з новим життям та свободою. З тим, що поруч немає Рощина. Що його взагалі немає.

Спогади про день, коли Кирило зробив вибір піти, ще болісно віддавали у серці. Досі не вірила. Відмовлялася визнавати, що чоловік, який, по суті, важив для неї дуже багато, був мертвий. І занапастила його не хто інший, як вона сама, Маргарита Одинцова. Як Рощин любив називати Королева. Майже Ізабелла Французька, що зачинила змову проти свого короля.

Олег забороняв Риті звинувачувати себе. А як інакше? Це для нього Кирило був ворогом. Для неї ж… Колись усім. Психотерапевт, з яким поз милості Чернишевського доводилося спілкуватися майже щодня, наполегливо переконував, що вона не винна у смерті Рощина, то був його вибір та його бажання. Ніхто не штовхав чоловіка у вогнище. Так воно так, міркувати легко, але лікаря не було у Рощі тим кошмарним днем​, а Одинцова була. І їй залишок життя із цим жити.

За півтора місяця майже звикла, прийняла свою ношу. Та досі хвиля тремтіння прокочувалася по тілу, варто було згадати, як Кирило безстрашно зайшов у палаючий дім. Потім і вона, слабко контролюючи дії, кинулася в вогнище, бажаючи допомогти. Допомогти не вийшло. Проте, потрапивши у пекло, крізь довгі язики полум'я Риті на мить здалося, що чоловік вибрався з дому зі зворотного боку, через веранду. Їй і самій слід було вириватися, та надихавшись димом, знепритомніла. Не встигни тоді вчасно Чернишевський, можливо зараз двоє близьких їй чоловіків стояли б саме над її могилою.

Рита прийшла до тями лише в лікарні, там і дізналася, що Кирило загинув. Щойно Олегу вдалося вибратися з вогнища з нею на руках, усередині рвонула газова система. Будинок знесло начисто. На місці колись шикарного особняка залишилося одне згарище та руїни.

Завали у пошуках тіла розгрібали довго. Знайшли. Останки чоловіка, що підходив за всіма ознаками під опис Рощина, але з точністю впізнати загиблого не вдалося – тіло було сильно пошкоджене. Висновок побудували на свідченнях очевидців, серед яких був охоронець, що одразу відмів можливу присутність в домі когось, окрім Кирила. Про побачене, що нагадувало втечу, Маргарита мовчала, списавши все на плід розпаленої уяви.

Засумнівайся Олег чи Одинцов, що в будинку зірвався Рощин, землю гризти б стали в пошуках. А це нові хвилювання і розтин без того не вцілілих ран для дівчини. Не витримала б. Легше жити з думкою при собі, що Кирило вибрався, втік, зміг…

 На тому розслідування скінчилося. Кілька днів тому ймовірні останки Рощина поховали тут же, на цьому цвинтарі. Хвилинах в сорока їзди від місця загибелі – Золотої Рощі, без почестей та близьких. Правоохоронці виконали свій обов'язок без жалю та сліз.