Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Наступного разу не забувай документів, курво, — сказав він і пішов до своїх приятелів.

Елен зустріла мене, коли я зайшла у двері, притискаючи до себе промоклі й застиглі на морозі шалі. Пробираючись усередину, я відчувала на собі погляди відвідувачів, але не мала що їм сказати. Тож мовчки прослизнула крізь бар до вузького коридору в задній частині будинку, намагаючись занімілими руками повісити шалі на дерев’яні вішаки.

— Що сталося? — за спиною стояла моя сестра.

Я була настільки засмучена, що ледь здатна була говорити.

— Офіцер, який того разу чіплявся до тебе. Він знищив малюнок Едуарда. Розірвав на клапті, аби помститися за те, що комендант його побив. І ще немає хліба, оскільки месьє Арман, вочевидь, теж вважає мене шльондрою.

Моє обличчя заніміло, і я ледве могла говорити розбірливо, але я була зла, і мій голос тремтів від гніву.

— Тс-с!

— Чому? Чому я маю мовчати? Що я зробила не так? Люди тільки й роблять, що свистять і перешіптуються скрізь, і ніхто не каже правди, — мене трясло від гніву та відчаю.

Елен зачинила двері бару й повела мене нагору до порожніх спалень — одного з небагатьох місць, де нас не могли підслухати.

— Заспокойся й поговори зі мною. Що сталося?

Тоді я розповіла їй усе. Розповіла, що казав мені Орельєн і як трималися зі мною дами в boulangerie, і про месьє Армана та його хліб, який нам тепер ризиковано було їсти. Елен слухала, обійнявши мене, прихиливши голову до моєї голови, і співчутливо зітхала. Аж раптом:

— Ти танцювала з ним?

Я витерла очі.

— Ну так.

— Ти танцювала з паном комендантом?

— Не дивися на мене так. Ти чудово знаєш, чим я займалася того вечора. Знаєш, що я зробила б усе, аби німці не дізналися про le rе´veillon. Утримати його тут означало дати вам усім насолодитися повноцінною святковою вечерею. Ти казала мені, що це був найкращий день відтоді, як пішов Жан-Мішель.

Вона подивилася на мене.

— Ну що, хіба ти так не казала? Саме цими словами?

Вона вперто мовчала.

— Що? Теж назвеш мене шльондрою?

Елен опустила погляд. Нарешті вона промовила:

— Я б не стала танцювати з німцем, Софі.

Знадобилося кілька секунд, аби до мене дійшло значення її слів. А тоді я встала і без жодного слова спустилася вниз. Я чула, як вона кличе мене, і зауважила, десь глибоко в пітьмі своєї душі, що цей клич лунає запізно.

Того вечора ми з Елен працювали поряд мовчки. Майже не спілкувалися, лише в разі необхідності обмінюючись фразами про те, що так, пиріг буде готовий до пів на восьму, так, вино відкорковане, і сьогодні справді на чотири пляшки менше, ніж було минулого тижня. Орельєн лишився нагорі з малечею. Тільки Мімі спустилася та обійняла мене. Я міцно притиснула її до себе, вдихаючи її солодкий дитячий запах і відчуваючи дотик її м’якої шкіри.

— Я люблю тебе, моя маленька Мі, — прошепотіла я.

Вона всміхнулася до мене з-під довгого білявого волосся.

— Я теж тебе люблю, тітонько Софі, — сказала вона.

Я сунула руку у фартух і швидко поклала до її ротика маленький шматочок печеного тіста, який приберегла спеціально для неї. Вона всміхнулася мені, та Елен одразу відвела її сходами нагору і поклала спати.

На відміну від нас із сестрою, німецькі солдати того вечора перебували в чудовому настрої. Ніхто не скаржився на продуктові скорочення. Здавалось, і зменшення кількості вина їх не турбувало. Один лише комендант виглядав похмурим і чимось стривоженим. Коли інші офіцери виголошували тости й дзвеніли келихами, він один тримався осторонь від загальних веселощів. Я гадала, чи підслуховує їх зараз Орельєн нагорі й чи розуміє, що вони кажуть.

— Давай не будемо сваритися, — промовила Елен пізніше, коли ми лягали спати. — Це краде забагато сил.

Вона простягла мені руку, і в майже повній темряві я потиснула її. Але ми обидві знали: щось змінилося.

Наступного ранку на ринок пішла Елен. Лише кілька яток працювали в ті дні, торгуючи здебільшого м’ясними консервами, страшенно дорогими яйцями та кількома видами овочів, а ще новою білизною, яку шив зі старого полотна і продавав старий з Вандеї. Я в готелі обслуговувала тих небагатьох клієнтів, що в нас лишилися, намагаючись не зважати на пересуди, що й досі велися в мене за спиною.

Десь о пів на одинадцяту ми почули заворушення надворі. Я одразу ж подумала, що знову ведуть полонених, аж тут увірвалась Елен. Її зачіска розтріпалась, очі були розширені від подиву.

— Ти нізащо не вгадаєш, — сказала вона. — Це Ліліан.

Моє серце шалено забилось. Я кинула попільнички, які чистила в ту мить, і побігла до дверей у супроводі відвідувачів, що піднялися з місць як один. На дорозі з’явилася Ліліан Бетюн. Вона була у своєму каракулевому пальті, та вже не мала вигляду паризької моделі. Іншого одягу на ній не було. Її ноги були вкриті дрібними синцями від холоду й забиття, стопи були босі й сочилися кров’ю, ліве око так запливло, що майже не відкривалося. Неприбране волосся спадало навколо обличчя, і вона кульгала так, ніби кожен крок давався їй величезними зусиллями. Обабіч ішли двоє офіцерів, підганяючи її. Замикала процесію група солдатів. Цього разу вони явно не зважали на людей, що висипали на вулицю подивитися.

Гарне каракулеве пальто було сірим від пилу. На спині серед липких кривавих згустків чітко виднілися плями від слини.

Дивлячись на неї, я почула схлип: «Maman! Maman!»[43] — і побачила позаду Едіт, семирічну донечку Ліліан, яку тримали інші солдати. З викривленим від страху обличчям дівчинка схлипувала й пручалася, намагаючись вирватися до матері. Один із них міцно тримав її за руку, не підпускаючи до полоненої. Інший шкірився, ніби тут відбувалося щось кумедне. Ліліан ступала, наче в забутті, опустивши голову й цілком занурившись у власний біль. Коли вона проминала готель, роздалися тихі смішки.

— Поглянь тепер на цю пихату хвойду!

— Думаєш, німці ще хочуть тебе, Ліліан?

— Вона їм набридла. От і вирішили позбутися.

Я не могла повірити, що це мої співвітчизники. Я приголомшено озирала ці сповнені ненависті обличчя, ці зловтішні посмішки і нарешті, не витримавши, проштовхалася крізь них і підбігла до Едіт.